Зараз мені 40 років, а я й досі одна. Якби мої батьки тоді не втрутuлuся у моє особuсте жuття, я зараз мала бu родuну.
Цього року мені вже виповниться 40 років, а я досі незаміжня, дітей немає. Та й заміж, швидше за все, мене більше ніхто і не візьме. У мене, звичайно, були стосунки із чоловіками, але все ніяк не доходило до весілля. Але тут і моя вина теж є, тому що я сама цьому не дозволяла статись і кидала чоловіків.
Я просто розуміла якийсь момент, що не люблю їх і не хочу пов’язувати своє життя. Насправді у мене один раз у 18 років був шанс вдало і за коханням вийти заміж. Я дуже любила Руслана, як і він мене. Але мої батьки були категорично того,
щоб моїм чоловіком була людина іншої національності. Руслан пропонував мені навіть викрасти мене, але я так злякалася, що батьки можуть вигнати мене з дому або вони зовсім перестануть після такого спілкуватися зі мною. А зараз розумію, що треба було погоджуватись, але пізно.
Руслан живе неподалік мене, він навіть одружений. У нього двоє дітей. І щоразу, коли він забирає їх із дитячого садка і проходить повз мій будинок, то у мене просто сльози на очі самі накочуються, бо розумію, що ці двоє милих синів могли б бути моїми. Я у всьому звинувачую своїх батьків, саме через них у мене зовсім не склалося особисте життя.
Я навіть усиновити дитину не можу, бо самотній жінці це рідко коли вдається. Після 30 років, бачачи, що я так і не стала ні з ким заводити серйозні стосунки, мої батьки забили на сполох.
Вони почали шукати мені потрібну пару, захотілося їм з онуками понянчитися. Але я їм відповідають тим самим, чим вони мені свого часу — це не мій варіант. Тож будь-які їхні спроби знайти мені чоловіка не увінчаються перемогою.