-Мамо, а ти казала, не надійся! – казала Юля. – Ось! Навіть більше грошей переказав, аніж я розраховувала. Схаменувся, Дмитрик.

-Схаменувся? – сплеснула руками мати. – Юлечко, ніколи твій чоловік не схаменеться і копійку пожаліє. А це він переказав, щоб ти в суд не йшла, доки розлучення у вас.

Юля образилася на матір.

Так! Вони з Дмитриком зараз розлучаються. Не вдалося зберегти сім’ю… Але одне діло – їхні особисті стосунки, а інша – діти.

Все ж таки любить чоловік своїх хлопчиків…

Юля зазирнула до сусідньої з кухнею кімнати. Петрик і Степан гралися на підлозі машинки.

-От і добре, от і зберу дітлахів до школи, і не треба тепер думати, де гроші взяти! Така гора з плеч, – дочка видихнула, прикриваючи двері в дитячу кімнату, і подивилася на матір.

Інна Олегівна поправила хустку на шиї і відвернулася до вікна.

-Не надто й розраховувай на нього, доню, краще подумай, як синів підніматимеш. Ми з батьком допоможемо, звичайно, але тобі треба вчитися розраховувати на себе. Зараз ось дрова та вугілля потрібно купити на зиму. Добре, будинок дідуся на тебе оформлений, а то довелося б ділити.

Дочка кивнула.

-Я відклала на дрова. А ось за хлопців переживала. До школи й дитсадка зараз моїми грошима не обійтися, а Дмитрик багато надіслав.

-Дмитрик? Скоріше, Антоніна Петрівна!

Юля махнула рукою.

Антоніна Петрівна не любила Юлю. Не любила відкрито, просто в очі говорила все, що її не влаштовувало.

І зараз, коли Юля з Дмитром готувалися офіційно розлучитися, вона теж була незадоволена. Бувала у сина рідко, онуків особливо увагою не балувала.

Інна Олегівна до Дмитра теж ставилася дуже насторожено.

Одразу розуміла, що не пара він доньці, на гроші ласий, але вмовляти не стала, якщо любить – нехай свій шлях пройде.

Пройшла… Розлучення… Зате вперше за багато років мати бачила, як підняла голову Юля, як витягнулася в струнку від прийнятого рішення, а це тішило – впевнена жінка все витримає. Сама…

-Пора мені, дочко, батько приїхав, – Інна Олегівна обійняла дочку, наче сказавши: «Тримайся…»

Літня мошкара роїлася біля лампочки на літній веранді.

Юля затрималася біля хвіртки, проводжаючи матір та батька.

Потім пройшла на веранду і сіла на лавку. Місце це було улюбленим у сім’ї в перші роки подружнього життя.

Тут вони разом із чоловіком пили чай, ділилися надіями, мріяли.

Тут Юля повідомила, що чекає на первістка, потім – другого сина.

Тут же було ухвалено рішення про розлучення. Якось усе розгубилося, розчинилося у побуті… Охолонули…

Юля зітхнула і пішла до хати. Без чоловіка в будинку було порожньо та клопітно.

Тепер все сама. Не махнеш рукою, не покличеш:

«Дмитрику, агов Дмитрику!»

Але жити у постійних сварках і взаємних докорах було вже неможливо. Дмитрик ганявся за великими грошима десь далеко, за кордоном.

Останнім часом їздив надовго, але грошей особливо й не привозив.

Юля поклала хлопчиків спати, а сама довго не могла заснути.

Думала, як їй жити далі. Як бути сильною і все встигати. Інше життя і тішило і пригнічувало одночасно.

Але час розставив все на свої місця. Ось уже й перші тумани лягли на пожовклі луги, перший сніг не забарився, одразу розтанув. Потяглися сірі однакові дні, що не дають змінити сумні думки.

-Мамо, там хтось є, я боюся, – молодший син забіг на кухню до матері й обійняв її.

-Миші? – Юля продовжила замішувати тісто на хліб, тільки подивившись на Степана.

-Ні, людина!

Юля різко обернулася.

Двері в дитячу кімнату були відчинені, але у вечірніх сутінках у вікнах нічого не було видно.

-Подивися, мамо!

-А Петрик де? Може, це він?

Степан похитав головою.

Брат і справді був ні до чого. Ві якраз повернувся з трьома полінцями і, роззувшись, почепив на гачок куртку.

-Ти Степана лякав?

-Ні-і-і! Чого зразу я?

-Я просто запитала, не злись, – Юля погладила старшого сина по голові, трохи припудривши залишками борошна його чорне волосся.

За вікном нікого не було видно.

-Не бійся, здалося тобі, штори прикрий і все, – мати повернулася до тіста.

Але через тиждень Степан знову щось побачив. Юля визирнула у вікно.

Тепер їй і самій здалося, що хтось стояв біля паркану навпроти вікна дитячої кімнати, і спішно зникнув. Юля вийшла у двір, відчинила хвіртку. Нікого. Все здавалося дивним…

Тієї ночі Юлі не спалося.

-Дмитрик ходить. На синів дивиться. Схаменувся!, – вирішила вона.

Від цієї думки стало тепло та радісно. Сини нудьгували, часто ставили запитання. А вона мовчала і хмурилась.

Але колишній тепер уже чоловік після ухваленого ними разом рішення в будинку не показувався.

У дверях, не повертаючись, тільки й пробурчав:

-Грошей не чекай, ані копійки.

-Схаменувся, – раділа Юля, отримуючи на пошті перекази.

Вперше Юлі здалося дивним, що це був переказ грошей не на картку, а по-старому, поштовий. Але від кого переказ – не вказано.

Юля тоді знизала плечима. Мабуть, хотів офіційного підтвердження переказу грошей. Та й нехай так. Діти його. Нехай…

Наступного дня випав сніг. Він усю ніч летів великими пластівцями, осідав на деревах, дахах та парканах.

Побіліло миттєво. Юля визирнула у вікно. Біло-біло.

Останній автобус у місто вирушав о шостій вечора. Значить, Дмитрик, якщо й прийде, то до шостої.

Юля підійшла до дзеркала й уважно почала розглядати себе.

Дістала косметику й нанесла трохи рум’ян, потім підфарбувала брови та вії.

Відкрила шафу, але вирішила, що це ні до чого…
Сніг давно перестав іти. Юля постійно підходила до вікна і виглядала. Майже шоста. Діти гралися у своїй кімнаті, не зважаючи на схвильовану матір.

Юля дістала з шафи білу шаль, одяглась і вийшла на ґанок.

Повітря стало морозним і холодним. Юля постояла трохи на ґанку, а потім обійшла хату з іншого боку.

Раптом біля огорожі вона побачила якусь постать! Юля визирнула з-за кута й ахнула.

-Антоніно Петрівно! – гукнула вона.

Жінка раптом стрепенулася і кинулась геть від хати.

-Антоніно Петрівно! – кричала Юля їй вслід.

-Я скоро повернусь. Петрику, закрий двері, – мати взяла шапку і вийшла на вулицю.

До будинку матері колишнього чоловіка було недалеко, але йти пухким свіжим снігом було важко, як і повірити в те, що Юля помилялася.

Зараз, з кожним кроком, що наближав Юлю до знайомого будинку, приходило усвідомлення того, що то був не Дмитрик. І грошові перекази, і те, що стояв хтось за вікном… Дмитрик зайшов би, не посоромився.

-Антоніно Петрівно, – Юля постукала у двері.

-А, Юлечка, проходь.

-Доброго дня. Ось удома була, здалося, що я вас побачила біля будинку, вирішила провідати.

-Чай будеш?

-Так, звичайно, я ненадовго, хлопчиків залишила самих.

Літня жінка на слові “хлопчиків” подивилася на Юлю.

-Петрик зі Степаном сумують. І за татом і за бабусею з дідусем. Ви приходьте, не соромтеся. Ви у будь-якому випадку для них бабуся. Й Іван Сергійович теж нехай приходить.

-Можна? Я думала ти…

-Звичайно можна. Антоніно Петрівно, я не проти, навіть за! Жаль, що Дмитро не приїжджає. Але гроші справно надсилає, – Юля не відводила погляду від колишньої свекрухи.

Та зніяковіла.

-Ти пробач, Юлечко, Дмитрика. Пробач і забудь…

Юля не стала нічого більше запитувати – все й так зрозуміло. Вона відволіклася на чай. Зробила ковток смачного ожинового чаю, потім ще один і зазбиралася.

-Цукерок візьми, Юлечко, ось, – Антоніна Петрівна взяла з шафи пакетик і простягла Юлі.

-А ходімо до нас, поки Івана Сергійовича немає?! Самі гостинці і віднесете! – сказала невістка.

Антоніна Петрівна ні секунди не роздумувала. Одразу прийняла запрошення.

Посміхнулася тільки у відповідь, видихнувши нарешті вільно…

КІНЕЦЬ.