Свекруха у мене диво. Не в тому сенсі, що диво, яка гарна». І не в сенсі «диво в пір’ї». Але вона таке може вчудити, що, як то кажуть: і сміх, і гріх… Нещодавно свекруха попросила у мене валізу. Тобто передала через чоловіка, щоб я приготувала валізу (я сиджу вдома в декреті, а вона у нас велика, шкіряна, на коліщатках).

— Навіщо їй валіза? – поцікавилася я у чоловіка. — Вона у подорож зібралася? — Не знаю. Сказала: «Треба!», — відповів чоловік. Гаразд. Витягла я валізу в передпокій , сиджу, чекаю на свекруху. Прийшла. — Привіт. Де валіза?

— Добрий день. Та ось вона стоїть, — вказала я на неї, і спитала, — Софіє Анатоліївно, а навіщо Вам валіза? — Треба! — З таємничим виглядом відповіла вона і пішла. «Треба!» Вона що, інших слів не знає. Ну, не хоче говорити, і не треба. Повернулася свекруха за дві години, котить валізу на кухню, відкриває, а там… м’ясо!

Я здивовано витріщилася, потім як представила обличчя продавців на базарі, що дивилися на жінку з валізою, розхихикалася. — Чому з валізою? — Запитала у свекрухи. — Тяжкості краще котити, а не на руках носити, — з філософським виглядом відповіла свекруха.

— Але ж у нас є м’ясо! Ми не просили купувати, – сказала я. – Це не для вас. Це для мене. Син до мене привезе, коли відвідати мене збереться, – відповіла вона. — То сказали б мені. Я купила б. У м’ясі я краще розбираюся, — поскаржилася я. — Так і краще, — фиркнула свекруха, — Та й від дитини тебе відривати не хочу.

Ой, мій автобус скоро! — І з цими словами пішла. Навіть онуку відвідати не зайшла. А та спала тим часом. Чоловік теж був здивований, що мама з покупкою м’яса звернулася не до нього, а сама вирішила приїхати з села.

КІНЕЦЬ.