Коли я відправилась на роботу в Італію, то всю дорогу переживала про те, чи пощастить мені із місцем працевлаштування.

Визначили мене доглядальницею за одною жіночкою похилого віку. Спочатку наші стосунки були чудовими і перші два роки ми були справжніми подругами.

Разом ходили на прогулянки, разом снідали, обідали. А вечорами любили потеревенити, щось обговорити, розказати цікаві історії із життя.

Та потім почалось щось стр ашне та дивне: бабуся пережила інсульт, а як ускладнення, отримала ще якусь хворобу. Тоді вона стала зовсім іншою людиною. Ось всі мої дні перетворились на молитви за те, щоб я зайшла у дім і побачила свою подружку такою, як бачила завжди. Але дива не траплялось.

Варто було мені переступити поріг, як жіночка командувала, що мені потрібно занести-принести. І ще й підганяла, що б я не робила. Тому тепер робочі дні ставали нестерпними і я намагалася взагалі уникати зайвого спілкування із нею.

Та проблему це не вирішило, бо бабуся стала ще більше наді мною насміхатись та знущатись.

Якось я вирішила поскладати всі речі у гардеробній і до вечора зробила це, але на наступний день моя підопічна викинула все на підлогу і змусила прибрати заново. Я боялась, що далі буде тільки гірше і така поведінка стає неконтрольованою.

Інколи вчинки жіночки так мене дратували та сердили, що хотілось покинути все та піти, а наостанок вивернути на голову їй якусь каструлю із супом.
Декілька місяців я вже активно шукаю собі нову роботу. А поки доводиться розбиратися із витівками своєї старої. Яка вчора, між іншим, присунула до будинку троє кошенят, що обдерли шпалери, штори та перекинули баночки із крупами на кухні.

Я теж пішла хитрим шляхом та повикидала котів десь на вулицю. Тепер бабуся тільки тим і зайнята, що шукає своїх тваринок кругом. А я вдаю, що нічого не знаю.

КІНЕЦЬ.