-Зіна Вікторівна, можливо, я все-таки залишусь?

-Віра, а навіщо? Тата тепер немає, тобі треба в житті прилаштуватися, а для цього треба вчитися.

-Але…

-Ніяких «але». Їдь і вчися. Чи що ти думаєш, я тебе тепер утримуватиму?

Віра скривилася. З того часу, як батько одружився з Зіною, вона й знати не знала, що таке робота. Але скрізь і завжди намагалася вставити, що весь їхній великий будинок тільки на ній і тримається. Навіть коли батько занедужав, Віра знайшла в місті доглядальницю, яка погодилася доглядати батька, з проживанням у їхньому будинку. Зіна спочатку була проти.

-Нічого чужій людині в нашому домі робити!

Як же хотілося сказати їй, що і вона в цьому будинку теж чужа. Але Віра знала, що тато переживає за будь-яку їхню сварку, тому просто промовчала. Але потім Зіна, мабуть, зрозуміла, як це зручно. За чоловіком постійний нагляд, а вона, по суті, абсолютно вільна. Будинок у цьому селі вони купили, коли Вірі виповнилося десять. Після того, як не стало матері батько не знаходив собі місця, та й Вірі було важко. Вона майже не їла, майже не виходила зі своєї кімнати, лише до школи. До речі, саме вчителька, першою почала переживати. Вона приїхала до них додому, коли Віра була в школі, щоб поговорити з її батьком.

-Микола Сергійович, я розумію, у вашій родині трапилося біда. Я розумію, що вам зараз дуже погано, але якщо ви не згадаєте, що Віра теж переживає, що їй теж погано, то бути біді.

-Я не розумію про що ви? Віра ходить до школи, добре вчиться, що не так?

-Коли ви з нею розмовляли востаннє? Коли заглядали їй у вічі? Ви розумієте, дівчинка зараз сама не своя.

Микола Сергійович розгубився: -Та ні, не може бути. Вона мені нічого не казала…

Увечері він посадив дочку перед собою. Тільки зараз він зрозумів, про що говорила вчителька. Віра справді була на себе не схожа. Микола Сергійович запереживав. Запереживав не на жарт. Віра – це єдине, що пов’язувало його із дружиною, якої не стало. До того ж, він любив доньку, тільки останнім часом щось забув про це.

-Віра, давай з’їздимо кудись на вихідні? На природу? Поставимо намет, ловитимемо рибу, зваремо юшку.

Вона звела на нього очі. -Добре, тату. Як скажеш, – і знову дивилася собі під ноги.

Микола Сергійович мало не заплакав. Як він міг цього не бачити? Вони поїхали на озеро. Колись давно, коли Віра була зовсім маленькою, вони всією родиною їздили туди. Звичайно, далеко, майже п’ятнадцять кілометрів, але воно цього вартувало. Місця, звісно, ​​змінилися. Маленьке село, яке було неподалік, перетворилося на велике селище. Але вони все ж таки змогли знайти безлюдне містечко на березі, щоб влаштуватися. Вже надвечір першого дня Віра почала посміхатися. Потім із апетитом повечеряла. А потім до них прийшли місцеві хлопці – кілька людей, приблизно віку Віри, і вони всі разом провели чудовий вечір під сільські історії.

Саме тоді у Миколи Сергійовича з’явилася думка переїхати сюди. Школа є, все поруч. Віра ідею батька підтримала. А потім якось дуже вдало і будинок знайшовся. Щоправда, він був трохи не добудований, але там справжні дрібниці залишалися. Микола Сергійович продав квартиру та купив нерухомість у селі. Віра вже за два місяці стала такою ж, як і була. А за п’ять років Микола Сергійович привів до них у будинок Зіну. Жінка не сподобалася Вірі одразу. Але тато так довго був один, і Віра все розуміла. Зіні на той момент було лише тридцять п’ять. Молода, красива. Дівчина бачила, як татові добре, коли Зіна поруч, і вирішила, що заради батька вона все витримає.

Віра якраз вступила до університету і навіть вже відучилася три місяці, коли сталося нещастя. Батько занедужав. Дівчина не так часто їздила додому, як хотілося б. По-перше, незручно добиратися, по-друге, навчання забирало занадто багато сил, і у вихідні вона просто відсипалося. Коли тато занедужав, Віра була вдома.

-Тату, можливо, я залишуся?

-Ще чого не вистачало, щоб ти через мене навчання прогулювала! Їдь і ні про що не думай!

Зіна тільки пирхнула. Хоч і була вона дружиною Миколи, але коли приїжджала Віра, вона переставала себе почуватися повноправною господинею. Тим більше, що Микола якось дуже вже охолов до неї. Все частіше казав, що непогано їй на роботу влаштуватися. Вона злилася. Але працювати Зіна категорично не хотіла. У селі будувався величезний будинок відпочинку, тому що їхнє озеро було визнане якимось там корисним. От Зіна й чекала, доки добудують, щоб улаштуватися туди якимось адміністратором зустрічати гостей. Очевидно, там будуть і ті, хто приїжджає без дружин… А це вже інший рівень. Звісно, ​​їй і з Миколою пощастило. Родом із неблагополучної родини, Зіна усією душею тягнулася до кращого життя. Причому вона вважала, що будь-які способи згодяться.

Невдовзі Миколи Сергійовича не стало. Для Віри це було важко. Вона залишилася одна і дуже важео переживала це… Їй не хотілося нікуди їхати, але в чомусь Зіна мала рацію. Потрібно вчитися. Потрібно відволіктися, як би важко не було. Після від’їзду падчерки Зіна задоволено потерла руки. Їхня хата стояла дуже близько до озера, а вона чула, що такі будинки скуповують за хороші гроші ті, хто будував будинок відпочинку.

І в неї народився план. Якщо за будинок взяти хороші гроші, то цілком реально влаштуватися у місті. А там, дивишся, і зустріне когось, хто зможе забезпечити її подальше безбідне життя.

Але було одне “але”… У будинку прописана Віра. Та й у спадок, у який вона мала вступити, швидше за все, весь будинок дістанеться їй. Тому потрібно діяти дуже швидко. Зіна зібрала всі гроші та махнула до міста. Шукати того, хто їй поможе, чекати довелося недовго. Їй зробили заднім числом дарчу на будинок. Довелося віддати навіть більше грошей, ніж планувала Зіна, але воно того варте. Часу було не так багато. Вірамогла приїхати як за місяць, так і за два тижні. Як не дивно, але за пропозицію купити будинок одразу вхопилися. До неї вийшов молодик, як виявилося, саме він усім цим займався. Зіна ще подумала: “Був би старшим, можна було б спробувати обкрутити, ну, а так, може хоч будинок купить швидше”.

Він переглянув папери, потім вони поїхали до будинку.

-Так, вражає. А чому ви вирішили продати його?

-Чоловіка не стало, а мені тут нічого робити.

-А ось, тут ще хтось прописаний?

-А, це донька. Вона зараз готується до заміжжя, тому через пару місяців випишеться, ви не переживайте. Так, в принципі можна її виписати і так. Повнолітня. Дім мій.

-Можливо, нам її почекати?

-Ой, я чекати не можу. Мені треба їхати. Я тоді його виставлю так на продаж.

Молодий чоловік попросила дозволу зателефонувати. Він довго розмовляв на веранді. Зіна прислухалася, але чути було погано. Одне вона зрозуміла точно – хоч він усім і займається, але не хазяїн. Хтось є вище. Ось той, мабуть, старший буде. От би з ним познайомитись!

До вечора угоду було укладено. Зіна дивилася на рівні пачки грошей і не вірила своїм очам. Рано-вранці вона без жалю покинула це село.

Віра витримала місяць. Туга за батьком анітрохи не ослабла, а стала тільки сильнішою. Одного ранку вона зрозуміла, що треба з’їздити додому, сходити на цвинтар, поговорити. До канікул залишалося лише три дні, і Віра вирішила відпроситись. Навчалася вона добре, тому проблем не виникло. Насамперед дівчина рушила на цвинтар. Встигне ще з мачухою поспілкуватися. Вона підійшла і застигла. Схоже, Зіна тут і не буває – скрізь трава, нехай і невелика, але неохайний вигляд. Віра закатала рукави і почала впорядковувати могилу, одночасно розповідаючи батькові свої новини. За дві години Віра, трохи заспокоєна, рухалася у бік будинку. Вона ще здалеку помітила, що біля будинку копошиться якось підозріло багато людей. Що там Зіна задумала? Віра додала кроку.

Вона вже підходила до будинку, як поруч із хвірткою, вірніше, з місцем, де вона раніше була, зупинився білий джип. З нього вийшов молодик і одразу пішов до працівників, які змінювали дах. Віра, якщо чесно, дуже здивувалася. Не думала, що Зіна так сильно любить будинок, щоб отак його реконструювати.

-Доброго дня.

Молодий чоловік обернувся.

-Доброго дня. Ви щось хотіли?

Віра посміхнулася: – Я тут живу, а де Зіна?

-Вибачте, ви тут не можете жити. Зіна продала будинок і, мабуть, поїхала. А ви, якщо я правильно розумію, Віра? Віра, яка виходить заміж?

– Я Віра. Але заміж я поки що не збираюся. Зачекайте, як продала? Будинок не має до неї жодного стосунку! Що взагалі відбувається?

Молодий чоловік дивно на неї подивився. – Ви впевнені?

-Це ви впевнені? Я зараз подзвоню куди слід!

-Почекайте! Давайте всі разом розберемося. Ви ж розумієте, що ми також не у винраші.

Віра не хотіла нічого чути, і молодик посадив її в машину. Вони поїхали до будинку відпочинку, майже закінченого. Він провів її в кабінет і посадив у крісло.

-Ви розумієте, скільки грошей ми виклали за вашу оселю? Хто нам це відшкодує? Плюс витрати на ремонт!

Віра здивувалася: -Яка мені різниця? Я не просила вас ремонтувати мій будинок!

-Будинок був подарований вашим батьком Зіні. У нас є всі відповідні документи.

-Не може такого бути! Це сто відсотків неправда!

Молодий чоловік тріумфально посміхнувся. -Сумніваюся, що вам вдасться це довести. Не смію вас більше затримувати!

Віра схопилася і попрямувала до виходу. Зараз вона викличе дільничого. У дверях вона зачепила якогось молодого чоловіка.

-Дівчино, обережніше!

Він ледве втримався сам, але й відвідувачку встиг підхопити. Віра підвела на нього очі, сповнені сліз.

– Що сталося? Чому ви плачете?

-Яка різниця? Адже ви теж із цих? Вам немає діла до простих людей! Відібрали будинок і радієте! – Віра, нарешті, заплакала.

Чоловік здивовано глянув на неї. – Ми ні в кого не відбираємо будинків. Що за маячня?

Він відчинив двері до кабінету і гукнув: -Сергій!

З кабінету вилетів той самий юнак, з яким вона спілкувалася. Він кинув погляд на Віру і обернувся до чоловіка:

-Я вас слухаю, Борисе Євгеновичу.

-Що за будинок? Чому ми взагалі купуємо спірні будинки?

-Ніякого спору. Там була дарча. Дівчина просто не може змиритися.

-Це той, де дочка мала заміж вийти?

-Точно.

-Але ж ти казав, що все перевірили?

-А я що? Може її наречений покинув?

Віра навіть перестала плакати. -У мене не було нареченого і заміж я не збиралася.

Сергій пирхнув. -Ну, Тепер все що завгодно можна говорити.

Борис Євгенович сказав: -Значить так. Увечері до мене на стіл усі документи з дому. Я хочу подивитися.

Він повернувся до Віри. – Чи можу я вас запросити поки що до свого будинку? Впевнений, ми ввечері в усьому розберемося.

Увечері Борис Євгенович переглядав документи. Віра сиділа у кріслі, Сергій стояв перед столом боса.

-Щось я не можу пригадати нотаріуса з таким прізвищем.

Він комусь подзвонив. За десять хвилин йому передзвонили.

-Так я зрозумів. Добре.

Борис Євгенович підняв тяжкий погляд на Сергія.

-Ти знаєш, у нашому місті немає нотаріуса з таким прізвищем.

-Але …

-У тебе три дні, щоб знайти ту жінку та повернути гроші. До речі, ремонт у будинку дівчини буде закінчено за твої гроші. Все зрозуміло?

Сергій застиг.

-Але.

-Я тебе просив усе перевірити?

-Так, але …

-Йди. Більше нічого не кажи. Останнім часом дуже багато косяків. До речі, мені дуже цікаво, чи зійдеться сума, яку ти заплатив, з тієї, яку ми взяли?

Сергій швидко знайшов зіну. І після серйозної розмови з Борисом Євгеновичом Зіна повернула гроші.

Невдовзі ремонт було закінчено, будинок їй повернули. А Бориса… Бориса вона більше не бачила. Він навіть снився їй, але дівчина чудово розуміла, що вона йому зовсім не рівня. Ну нічого. Вона зараз довчиться і буде вирішувати, що їй робити далі.

***

Віра закінчила навчання і повернулася до батьківського дому. Була субота, дівчина вирішила, запекти курочку до вечері.

У двері подзвонили.

-Хто б це міг бути? Я зараз

Віра відчинила двері. Борис зніяковіло простяг їй букет троянд.

-Давайте так. Я не можу ходити довкола. Мені тридцять два і я старший за вас на одинадцять років. Якщо для вас це має велике значення, то ви скажіть відразу, і я піду!

Дівчина посміхнулася. – Ви любите курочку?

Він здивовано кивнув: – Так, але яке відношення…

-У мене сьогодні курочка у духовці. Проходьте будь ласка. Ви якраз вчасно.

Він кинув на неї довгий погляд, і Віра не відвела очей. Борис усміхнувся. Він побачив там те, що хотів…

КІНЕЦЬ.