Інна прийшла додому пізно. Вона була на побаченні зі своїм коханим Іваном. Інна щойно роззулася, як раптом пролунав дзвінок телефону. Жінка взяла слухавку й оторопіла. – Не встигла чоловіка поховати, а вже заміну знайшла?! – кричала в слухавку свекруха. – Швидко ж твоє кохання закінчилося! Хоч би людей посоромилася, теж мені вдова! Ти маєш все життя ходити в печалі. А ти вже з іншим на машині катаєшся! Інна не знала, що й думати

 

Інна останнім часом не знаходить собі місця, а все через те, що закохалася в Івана.

Вона себе докоряла, переживала, а ще й думала:

-Що про мене подумають знайомі, колеги, тільки два роки тому ж поховала чоловіка, а вже закохалася! І без Івана для мене немає сенсу в житті. Він надійний чоловік.

Іван часто каже їй:

-Інно, ми з тобою дорослі люди, чому ми повинні на когось озиратися, ховати наше кохання. У житті багато трапляється, ну покохали ми один одного, і що тепер? Ти повинна радіти, що до тебе знову прийшло кохання, інші все життя чекають його і не можуть дочекатися. А тобі значить написано вище, ти повинна любити і тебе теж повинні. Це там, нагорі долю нашу вирішують, тож не треба опиратися.

Інна, слухаючи Івана, розуміла і погоджувалася, але переживала через розголос і плітки.

А якось вона прийшла додому пізно. Вона була на побаченні з Іваном.

Інна щойно роззулася, як раптом пролунав дзвінок телефону.

Інна взяла слухавку й оторопіла.

-Не встигла чоловіка поховати, а вже заміну знайшла?! – кричала в слухавку свекруха. – Швидко ж твоє кохання закінчилося! Хоч би людей посоромилася, теж мені вдова! Ти повинна все життя ходити в печалі, все-таки двадцять три роки прожила з чоловіком. А ти вже з іншим на машині катаєшся!

Інна не знала, що й казати.

Інна плакала після розмови зі свекрухою, їй було прикро. Коли вони з чоловіком жили, свекруха теж була незадоволена, не подобалася їй невістка. Навіть одного разу підслухала випадково, проживши з чоловіком років вісім, як вона казала своєму синові:

-Ох, синку, не таку дружину я хотіла тобі, ну що ти в ній знайшов?

-Мамо, відчепись Інна – хороша дружина і мати. Мене все влаштовує, не лізь у наші стосунки, не втручайся, прошу тебе. Не ти ж з нею живеш, а я. І я люблю свою дружину, – казав у відповідь син.

Щоправда, Інна так і не зрозуміла, що саме не влаштовувало свекруху в ній. Інна ніколи не сварилася з нею, жили окремо, зустрічала, вітала свекруху, пригощала, називала мамою.

А все одно свекруха була незадоволена. З чоловіком жили дружно, доньку разом виховували, Інна для доньки нічого не шкодує, а як же ж, єдина вона і все для неї.

Коли Іван таки дізнався, чому Інна плакала, сказав:

-Не звертай уваги на це все. Адже свекруха для твого чоловіка мати. І не важливо живий син чи ні, він для неї все одно син. А тим більше його вже немає, їй прикро, що немає її сина, а ти живеш. Так що не ображайся, ти ще багато чого можеш почути, але життя є життя.

Інна думала:

-Добре, що донька вже закінчила інститут, нещодавно вийшла заміж і поїхала до чоловіка. А то свекруха, мабуть, і їй про мене щось наговорила. А взагалі Іван має рацію. Не треба так все сприймати близько до серця, і не потрібно ображатись на свекруху, її можна зрозуміти. Тож я розумію, і пробачаю…

Але легко сказати, ще потрібно зробити. Інна два роки тому втратила чоловіка, залишилася вдовою в сорок чотири роки. Втративши чоловіка, вона дуже засумувала. Мати переживала за неї. Місяця з три вона не могла змиритися, що чоловіка немає.

Але якось їй наснився сон, наснився дідусь Ігор, якого не стало давним-давно, Інна ще вчилася у третьому класі.

Вона його пам’ятала дуже невиразно. Він завжди мав невелику бороду, був сивий, а очі біло-блакитні, дуже вицвілі, так їй здавалося. Він любив онучку, коли вона жила в його селі все літо, годував її соковитими ягодами, ходила з ним у ліс по гриби. Дідусь Ігор сплів їй гарний маленький кошик, у нього вона збирала суницю та малину. Бабусю вона не пам’ятала, її не стало, коли Інна ще не народилася. Дідусь жив сам.

Інна чітко пам’ятала, що їй снився дідусь Ігор, ніби він сів поруч із нею і взяв її за руку. Інна хотіла розповісти йому про свої переживання, про втрату коханого чоловіка, про те, що ніяк не може змиритися. Їй хотілося розповісти, але вона не могла, слів не було, лише думки. Але дідусь, ніби вловив її думки, раптом сказав:

-Знаю, знаю, внучечко всі твої печалі. Ти вислухай мене і зрозумій. Потім тобі стане легше, головне зрозумій.

Ми з твоєю бабусею Ніною дуже любили один одного. Збудували свій будинок, народили двох дітей. Вірні були один одному, і мріяли, що не стане нас в один день. Але доля розпорядилася інакше.

Дуже заслабла моя кохана дружина, і не стало твоєї бабусі Ніни. Погано мені було, жити не хотілося, тільки діти стримували, хоч уже й дорослі були, але я розумів, що їм потрібен. Як я все це пережив, не знаю, кожен вихідний сидів у неї біля памʼятника.

Були у мене друзі в сусідньому селі, і бачачи, що зі мною відбувається щось недобре, запропонували поїхати на сінокіс, допомогти, відволіктися. Поїхав я до них, на косовиці вийшли рано вранці – краса.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩