Віктор повернувся з роботи втомлений. Зайшов на кухню, вечері ще не було. – Інна ти де? Давай вечеряти, – гукнув чоловік. Дружина не відповідала. Віктор пройшов у кімнату, і побачив, що Інна збирає валізу. – Навіщо тобі на дачі стільки речей, – здивувався Віктор. – А хто тобі сказав, що я на дачу зібралася? – відповіла дружина. – Ти ж вранці казала, що поїдеш, – тихо сказав чоловік. – Ні, коханий. Я не на начу їду, – усміхнулася Інна. – А куди? – нічого не міг зрозуміти Віктор

– Пенсія – не привід не працювати, – заявив чоловік Інні і знову уткнувся у кросворд.

Інна мало не заплакала, почала хапати ротом повітря, щоб хоч якось заспокоїтися.

“Як же так? І не перший раз Віктор їй про це говорить. Невже він серйозно?”.

– Я ось на пенсії але працюю. Якби ти ці півроку працювала, ми б машину нову купили, – додав чоловік, наче весь час шукав відповідний аргумент.

***

Інні стало неприємно, розмова переходила до розряду докорів.

В останній день літа Інна офіційно вийшла на пенсію. Останній рік роботи видався особливо важким, платили мало, на заводі постійно зупинялося виробництво. І Інна вирішила, що настав час вже відпочити. Не вартували ці зусилля такої оплати.

Втім, раніше чоловік не був таким категоричним у тому, щоб дружина пішла на заслужений відпочинок і більше не працювала. Віджартовувався.

***

– Я нашій дочці з онуками допомагаю, влітку сад-город, – парирувала дружина.

– Дача – це так, пустощі. Вони, від твоїх солінь вже ніс вернуть, а ти все літо там працюєш.

– Вітя, але ж і відпочивати треба. Стільки років на заводі відпрацювала.

Чоловік тільки посміхнувся, продовжуючи розгадувати кросворд.

– І, до речі, ти обіцяв, щойно вийду на пенсію, одразу поїдемо на море.

– Обіцяв. Але ти вийшла на пенсію і працювати перестала. А грошей, щоб відпочити треба ого-го скільки.

Інна закліпала очима від такої важкої правди. Вона зайвий раз на фрукти чи делікатеси перестала дивитись, кожну копійку заощаджувала, щоб на відпочинок з’їздити. І виявляється дарма! Вона собі на відпочинок заробити мала.

– Ти куди? – здивувався чоловік, помітивши, що Інна збирається вийти з дому.

– В магазин. Молоко хочу купити.

Насправді, Інна бігла. Бігла, щоб вдихнути повітря, щоб думки упорядкувати. Щоб не наговорити чоловікові чогось.

– Інночко, привіт! – жінка, що проходила повз, зупинилася і торкнула Інну за рукав.

– Марино, привіт, – сказада Інна.

– Ти чого така розсіянна? Нічого не сталося?

– Ні, все добре. Ти така засмагла.

– Так. Із донькою їздили відпочивати, з онуками сиділа. А у вересні ще поїду. Тільки одна. Не хочеш зі мною?

– Дорого це. У мене, Марино, грошей немає, я ж на пенсію вийшла, не працюю тепер.

– П-ф-ф-ф, – розвела руками жінка. – І що. Я ось також на пенсії. Але два тижні відпустки на морі все одно собі дозволяю. Не віриш?

Інна знизала плечима.

– Зараз розповім. Дачу маєш. Ну. Що ти нукаєш. На початку літа зелень із дачі продаєш, потім ягоду. І помідори, і огірки, і кабачки. Дачні гроші я не витрачаю, відкладаю.

– А кому продавати? Ти ж знаєш, яка з мене торгашка.

– У мене дочка оголошення у чаті будинку пише, жодного разу нічого не залишилося, все розбирають. Головне – ціну не став надто високу. Тож Інно, ти подумай. А потім, якщо не путівкою їхати, а в гостьовий будиночок, то виходить дуже бюджетно.

У Інни не було зв’язків і знайомих з гостьовими будиночками, але була дача. А надлишки з дач або зібране в лісі і в чаті її власного будинку часто продають і, до того ж, успішно.

І Інна замислилась.

Ось вже й весна прийшла. Потеплішало. Дачний сезон відкрився.

Інна переживала, коли вперше писала оголошення. Але потім все як рукою зняло. Поки чоловік був на роботі, Інна спокійно продавала все, що не встигали з’їсти вони та донька. Спершу зелень, як і казала Марина, потім ягоду.

А тут ще сусіди по дачі, вже три роки, як перестали їздити до себе на ділянку, запропонували збирати їхню ягоду.

До осені в Інни вже чимала сума накопичилася. Полуниця цього року добре плодоносила, та й малина. Ті самі ягоди, за які найбільше грошей взяти вийшло. Із пенсії щомісяця відкладала. Але на путівку все одно не вистачало.

Марина зателефонувала до Інни в середині вересня.

– Інночко, привіт, я пам’ятаю, ти хотіла відпочити? Була десь?

– Привіт, ні, не була.

– Тоді слухай. Тут у жінки звільнилися апартаменти на наступні два тижні, так би мовити, приїжджай. Погоду обіцяють шикарну.

– А що за ціною? Ти як автобусом чи потягом? Квитки дорогі?

Інна заспала знайому запитаннями. Довго розмовляли, і Інна наважилася. Увечері швидко зібрала валізу та попросила дочку купити квитки. Із квитками теж все вийшло вдало. Дочка знайшла варіант дешевше, ніж Інна планувала.

Чоловік, який повернувся з роботи, від подиву очі розплющив.

– Навіщо тобі на дачу валіза?

– А я не на дачу, я на море, подружка запросила.

– Не поїдеш! Грошей немає, їхати нема на що, ти ж не працюєш! – сердився чоловік, знову дорікаючи Інну.

– Я питати не буду. Якщо ти вважаєш, що я на відпочинок не заслужила, значить, я влаштую його собі сама. Не хвилюйся, гроші в мене свої є.

Наступного вечора Інна вже сиділа в кафе на набережній із видом на Чорне море, пила холодний морс і раділа, що вдалося здійснити своє давнє бажання.

Усі два тижні погода була чудова. Апартаменти, хоч і бачили не один десяток постояльців, були чистими і зовсім недалеко від моря.

Іноді, щоб бути щасливим та отримати бажане, не потрібно витрачати багато, потрібно просто захотіти!

Джерело