Марія Іванівна поставила чайник, відкрила баночку полуничного варення і сіла за стіл. У неї були гості. Її племінник Вадим і його дружина Ольга. Цілу годину вони розповідали Марії Іванівні про свої проблеми. – Ну продайте ви свій будинок, тітонько, – благав Вадим. – Я ж ваш єдиний родич! Нам гроші дуже потрібні. – Ну добре, добре, – нарешті сказала Марія Іванівна. – Вмовили. Продам я будинок. От тільки з вами я не житиму. – А де ж ви житимете? – здивувався Вадим. Марія Іванівна хитро глянула на племінника

 

Марія Іванівна поставила чайник, відкрила баночку полуничного варення і сіла за стіл.

У неї були гості. Її племінник Вадим і його дружина Ольга.

Цілу годину вони розмовляли з Марією Іванівною про свої проблеми. Та Марія Іванівна зовсім не співчувала родичам. Розмова зайшла в глухий кут.

-Маріє Іванівно, ви, мабуть, нас не зрозуміли, – важко зітхаючи, сказав Вадим. – Мені гроші дуже треба.

-Ну чому ж, Вадимчику, – спокійно відповіла Марія Іванівна. – Мені все зрозуміло. Ти і твоя дружина хочете гарно пожити за мій рахунок. Для цього вмовляєте мене продати свій будинок, переїхати до вас жити, а гроші вам віддати. Що ж тут незрозумілого?

-Та не хочемо ми гарно пожити, – сказав Вадим. – Нам просто подітися нема куди. У мене борги. Оля дитину чекає. Якщо не сьогодні, то завтра, у нас з Олею квартиру заберуть.

-Звісно, ​​заберуть, – спокійно погодилася Марія Іванівна. – Якщо не можеш розплатитися. А на що ти розраховував, любий племіннику, коли купував ці хороми в центрі міста? На багату тітку? Так ось, любий мій, я не багата тітка. Живу я скромно на пенсію і ті заощадження, що мені після чоловіка залишилися. От хіба будинок у мене не скромний. Це правда.

-Ви маєте рацію, тітонько, – сказав Вадим. – Я справді сподівався на вашу допомогу. Тому що ви – моя єдина найближча родичка, рідна сестра моєї матері. І ближче за вас у мене нікого немає. Звісно, ​​сподівався. І чесно вам про це говорю.

-Ну ось і марно сподівався, – відповіла Марія Іванівна.

-Але ж я ваш єдиний спадкоємець, тітонько! – здивувався Вадим. – Адже все одно цей будинок колись мені дістанеться. То чому не зараз? Коли я маю таку потребу в грошах!

-Ти такий смішний, Вадимчику, – сказала Марія Іванівна. – Ну, скажімо, продам я будинок, а де я потім житиму? З тобою і твоєю дружиною, чи що? Яке щастя!

-А що поганого? – здивувався Вадим. – У нас із Ольгою велика квартира. Місця у ній всім вистачить.

-А я не хочу, щоб я мала місце у вашій квартирі, – сказала Марія Іванівна.

-Та ви знову не так зрозуміли. Ми виділимо вам найбільшу кімнату, – сказав Вадим.

-Ага, – сказала Марія Іванівна. – І стіл на кухні не забудьте виділити. А заразом і плиту для мене окрему поставте. Графік прибирання квартири почепити не забудьте. Оце щастя! Знову в гуртожитку опинитися.

-Та чому ж у гуртожитку? Ми ж близькі родичі.

-Ти, Вадиме, думаєш, якщо з родичами, то це вже не гуртожиток. А що ж це? Справжнісінький гуртожиток і є.

-Я так не вважаю, – сказав Вадим. – Вас послухати, то у нас усі в гуртожитках живуть. А як же чоловіки і дружини, батьки і діти?

-Якщо діти повнолітні і живуть з батьками, то так, це справжнісінький гуртожиток, – впевнено сказала Марія Іванівна.

-А якщо чоловік з дружиною? – поцікавилася Ольга.

-Якщо не люблять одне одного, а живуть разом, то й у цьому випадку гуртожиток, – відповіла Марія Іванівна.

-Тітонько, я у безвихідному становищі, – сказав Вадим. – Мені вже телефонують і вимагають, вимагають, вимагають.

-Безвихідних становищ не буває, – сказала Марія Іванівна. – Продавайте свою шикарну квартиру в центрі, віддавайте борги, а на решту купуйте однокімнатну або студію десь в області, і будьте щасливі.

-Щасливі? – вигукнула Ольга. – Де? В області?

Вадим взявся за голову.

-А що? – байдуже продовжувала Марія Іванівна. – Півгодини на маршрутці, і ви у місті.

-Ну, ні, – сказав Вадим. – Тільки не в області. Що я скажу друзям?

-Як я подругам в очі дивитимусь? – запитала Ольга.

-Від нас же усі відвернуться тоді, – сказав Вадим.

-Ну і не велика втрата, якщо відвернуть, – сказала Марія Іванівна. – Подумаєш! Відвернуться. До речі, а чому ваші друзі вам не допоможуть? Ті самі, що відвернуться.

-Вадиме, та що з нею розмовляти, – ображено сказала Ольга. – Якщо твоя тітка все так розуміє, то нам тут більше нічого робити. І в такому разі нам краще взагалі піти і ніколи з нею не бачитися.

-Скатертиною дорога, – сказала Марія Іванівна.

-Та почекай ти, Олю, – цикнув Вадим до дружини. – Іти вона зібралася. Куди йти? В область? І Ви, тітонько, не поспішайте з висновками.

-А я й не поспішаю, – сказала Марія Іванівна. – Куди мені поспішати? Я на пенсії.

-У Ольги дитина буде, – сказав Вадим. – А ви кажете – «однокімнатна», «в області». Звичайно, якби була жива моя мама, вона б нам допомогла. Але мами немає, а єдина, кохана тітонька, ні щоб допомогти, то вона, навпаки, ще гірше робить.

-Ну гаразд, гаразд, – сказала Марія Іванівна,- заплач ще. Кохана тітонька. Ось вмієш ти розчулити. Сестру чогось згадав.

-Бо я не маю нікого, окрім вас, тітонько,- сказав Вадим. – Ось і згадав про маму. А кого ще згадувати, коли так погано? А ви так на неї схожі.

-Ну годі, годі, – сказала Марія Іванівна. – Вмовили. Продам дім. Але тільки з вами я не житиму.

-Де ж ви житимете, тітонько? – запитав Вадим.

Він дуже запереживав, що Марія Іванівна придбає собі якусь дорогу квартиру і від продажу будинку залишиться зовсім мало. Марія Іванівна зрозуміла переживання племінника і хитро глянула на нього.

-Не переживай, Вадимчику, – сказала вона. – Гроші від продажу будинку я не витрачатиму. Все вам віддам. У мене, окрім цього будинку, є ще квартирка. Не ідеальна, звичайно, але все краще, ніж з вами жити.

-Ну, якщо так, тоді, звісно, – погодився Вадим, думаючи про те, чому так сталося, що тітонька ще й має квартирку, а він про неї нічого не знає.

-Зателефонуйте мені через три місяці, – сказала Марія Іванівна. – Три місяці протримаєтеся?

-Протримаємось, – в один голос відповіли Вадим і Ольга…

…Вони щасливі поверталися від тітки додому.

-А добряче ми її обхитрили, – сказала Ольга.

-Просто чудово, – погодився Вадим. – Тільки ти мало всю справу не зіпсувала. Навіщо почала грубо з нею розмовляти? Піти кудись хотіла, з нею ніколи не бачитись.

-Я думала, що вона остаточно нам відмовила, – виправдовувалась Ольга. – Ну, ось і вирішила їй виказати наостанок.

-Думала вона, – сердито сказав Вадим. – У такій справі тобі взагалі не можна думати. Твоє діло маленьке. Слухати мене і підтакувати. Зрозуміла?

-Зрозуміла.

-Все ж спланували, порепетирували, а ти?

-Ну, вибач, – сказала Ольга. – Не стрималася. Просто мені твоя тітка не подобається. Ні, щоб самій здогадатися нам все віддати. Так ні. Обов’язково треба вигадувати щось, брехати, хитрувати, викручуватися. Не люблю таких жінок.

-Можна подумати, що вона мені подобається, – сказав Вадим. – Чи ти думаєш, що мені подобається хитрувати? Але заради діла доводиться. До речі, ти чула, що в неї ще якась квартира є?

-Чула, – сказала Ольга.

-Треба з’ясувати, що то за квартирка, – сказав Вадим. – Може, і її заберемо собі. Правильно я говорю?

-Звісно, ​​правильно, – погодилася Ольга. – А то, якщо вона вийде заміж, вже нічого не забереш.

У Вадима й Ольги не було ніяких проблем.
І ніякої дитини Ольга не чекала. Все це вони вигадали, щоб уже зараз мати набагато більше, ніж вони мають. А розкішний будинок Марії Іванівни вже давно не давав Вадиму спокійно спати.

-Навіщо їй однієї такий величезний дім? – міркував Вадим. – На одні комунальні он скільки грошей іде. Адже це, можна сказати, все – мої гроші. Тому що я єдиний її спадкоємець. А раптом вона вирішить вийти заміж? Тоді ж в неї й інші родичі з’являться.

-І що ти пропонуєш? – запитала Ольга.

-Треба зробити так, щоб вона продала свій будинок уже зараз, до того, як вийде заміж і нових родичів матиме, – сказав Вадим. – А гроші від продажу будинку, щоб мені віддала.

-І як це зробити?

-Розчулити її треба. Історію вигадати таку, щоб вона розчулилася.

-Ти думаєш, таке можливе?

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩