Тетяна ще раз оглянула будинок. Начебто все добре, все на своїх місцях. У дівчаток банти зав’язані, Андрійко красиво одягнений. Ганна Степанівна сидить на дивані, теж причепурена. Вчора Олексій дзвонив, сказав, що приїде сьогодні, та не один, а із сюрпризом.

Олексія вже майже два місяці не було вдома. Як вирішив, що треба заробляти гроші, так і поїхав на заробітки.

Таня тоді плакала:

-Олексію, що ж це за сім’я така? Ти там, а ми з дітьми тут, одні.

-Ну, що ти плачеш, ніби назавжди мене відправляєш? Сама бачиш, дах міняти треба, дівчатам цього року до школи, а роботи в селі немає.

-Та розумію я все, Олексію. Тільки якось неправильно це все. Може й ми тоді з тобою.

Він відсунув від себе дружину.

-Таня, ну що ти таке говориш. Ну, ось сама подумай, мені одному легше і дешевше! А якщо нам усім їхати, то все, що зароблю, доведеться за житло віддавати, ти ж не знаєш, які ціни!

Вона розуміла, що чоловік має рацію. І гроші дуже потрібні і їхати всім ніякого резону. У неї тут яка-не-яка, але робота є. Та й житло також. Ох, як не хотілося, але довелося відпустити чоловіка.

За місяць вже перший переказ від нього надійшов. Тетяна найкращу сукню одягла, коли в райцентр їхала. Щоб бачили всі. А то вона знає, що жінки про неї говорять. А кажуть, що Олексій її залишив, і з кінцями поїхав. Мовляв, не треба йому така.

А вчора Олексій подзвонив. Цікаво, що за сюрприз він везе. Як цікаво. Хоча яка різниця? Головне, що сам їде! Як же скучила Тетяна за чоловіком своїм…

Гнна Степанівна насмішкувато спостерігала за нею.

-Що ти скачеш тут? Ось диво! Гулящий чоловік додому повертається!

-Ганно Степанівно, не говоріть так! Олексій, все-таки ваш син. А він старається, гроші заробляє

-Ой, Таню! Чи тобі не знати, як чоловік твій хоче працювати!

Таня зітхнула. Звичайно, свекруха була в чомусь права. Чоловіки знаходили у селі роботу. І якось утримували свої сім’ї, а ось Олексій казав, що працювати через такі копійки безглуздо. І тому більшіть часу вдома штани пролежував. Працював якимсь комірником, іноді ходив на склад відкривати, якщо що видати треба було, але на цьому й усе. Зарплату йому платили відповідну. Та Таня намагалася про це не думати. Він же став іншим. Заради родини он і до міста поїхав.

-Мамо! Там тато!

Таня ще раз подивилась у дзеркало. Начебто все гаразд. Потрібно добре чоловіка прийняти. Та й сусіди повиходили, цікаві.

Таня вийшла на вулицю і одразу ж на стежці побачила Олексія та сюрприз. Сюрприз ніжно обіймав Олексія за руку. Приблизно метр шістдесят, яскраво нафарбований, з рудим довгим волоссям.

Таня застигла. Вона буквально фізично відчувала погляди сусідів. Олексій відкрив хвіртку, впустив цю жінку-сюрприз та увійшов сам.

-Привіт, Таня.

Жінка розглядала її з якоюсь насторогою.

-Привіт, Олексію. А що це відбувається, Льоше?

Він зніяковіло посміхнувся.

-Це Ніна … Ну, загалом, одружуватися я на ній буду …

Таня відчувала, як душа кудись опустилася.

-А як же я, як же діти?

Він скривився.

-Таня, тільки не треба концертів на вулиці влаштовувати, пішли до хати, поговоримо.

Але тут у дверях стала мама Олексія.

-Нічого вам тут робити. Як приїхали, так і їдьте!

Олексій здивовано глянув на матір.

-Мамо, ти що, сина рідного на поріг не пускаєш?

-Немає у мене більше сина!

Жінка розвернулася, і ледве переставляючи ноги, зникла за дверима. На подвір’ї почулося.

-Правильно, Степанівна! Ну його такого сина!

Олексій розгублено стояв посеред двору, коли супутниця смикала його за руку.

-Олексію, я не зрозуміла, будинок продати що, не вийде? Ти ж казав, що він твій!

Таня ніяк не могла прийти в себе. Дім і справді був Олексія. Ще перед весіллям їхня Ганна Степанівна на нього дім записала. Сказала, що подарунок йому такий до весілля. Будинок був великий, добротний. Свекор перед тим, як його не стало, тільки закінчив його.

Чоловік Тетяни різко розвернувся, взяв за руку свою Ніну та швидким кроком покинув двір. Ніні було незручно на високих підборах, які постійно застрягали в землі, але вона старанно переставляла свої худі ніжки.

Таня повернулася до будинку, та так і звалилася впоперек ліжка. І заплакала. Діти до неї побігли.

-Мамо, не плач, не треба.

Думала вона тоді, що це все. Що все гірше і бути не може, а виявилося, що може.

За тиждень приблизно біля будинку зупинилася машина. У селі такі машини ще з’являлися. З машини вийшли двоє. Один літній, другий молодий. Той, що молодий, одразу рушив до Тетяни.

-Бондаренко Тетяна?

-Так.

-Вам потрібно терміново звільнити будинок.

Таня розгублено подивилася на чоловіка.

-Як це? Чому я маю звільняти свій будинок?

-Будинок належав Бондаренку Олексію. Він його продав. Ось документи. Завтра новий господар приїде сюди із родиною.

Біля них вже збиралися сусіди.

-Що це Олексій надумав? Матір, дружину та дітей на вулиці залишити?

-Гоніть ви цих!

Чоловік озирався.

-Люди, заспокойтесь! Будинок продано! Ось і документи є, я лише посередник!

Але люди слухати не хотіли. Хтось побіг за дільничним, якби той вчасно не з’явився, не знати, що було б.

-Розійдись! Що тут відбувається?

Чоловік щось почав пояснювати дільничному, показувати якісь папери. Народ притих.

Розмовляли довго. Година, мабуть, минула. Біля будинку майже все село зібралося. Таня не знаходила собі місця, діти сиділи, притулившись до бабусі. Найстарший, Андрій, тихо дивився перед собою, близнюки дівчатка тихо плакали. Вони не зовсім розуміли, що відбувається, але розуміли, що житимуть вони тепер на вулиці, а якісь чужі люди в їхньому домі.

Дільничний підвівся.

-Ганна Степанівна, Таня … Тут така справа. За законом все добре, Олексій справді будинок продав. Можна, звісно, ​​спробувати оскаржити це рішення.

Дільничний махнув рукою. Чоловік, який приїхав машиною, відразу повернувся до Тані.

-Щоб завтра будинок вільний був, і так … Тут перераховано, які меблі повинні залишитися. Не все, але багато.

Він сунув листочок Тані, сів у машину і поїхав. А Таня так і лишилася стояти з цим листочком.

-Таня … Таня.

Вона обернулася. Поруч із нею стояла Іванівна. Бабуся жила на іншому кінці села. Була самотньою, відлюдною.

-Ходімо до мене, Таня … Я все одно тільки в одній кімнаті  живу, а будинок у мене великий. А там, дивишся, і вирішиться щось…

Сусіди мовчки допомогли переїхати. Ніхто нічого не казав, та й що тут скажеш…

Пройшов рік…

-Таня, ти подивися, які дівчата молодці!

Тетяна посміхалася. Щойно вона прийшла зі школи. Закінчився перший навчальний рік у Марійки та Віри. Принесла Таня зі школи цілу пачку грамот.

Іванівна та Степанівна сиділи за столом і по черзі розглядали папірці. Вони якось одразу потоваришували, могли по три години чаювати, у грядках разом сиділи, загалом будинок узяли повністю на себе. Дуже швидко Таня забула, хто їз них їм не рідна… Хоча, як  розібратися, так жодна не рідна.

Тоді після переїзду Ганна Степанівна плакати стала.

-Пробач, Таня, що такого негідника виростила. Не знаю я, що мені робити тепер. Скажеш-піти, я піду. Розумію тебе.

Таня заспокоювала її. 

– Що ви таке кажете? Сама я за цього негідника заміж вийшла, не переконував ніхто, а йти не надумайте! Сім’я у нас! Зрозуміло?

І розплакалася, обійнявши свекруху, потім і їхні діти обліпили, так і плакали всі, поки сльози не скінчилися.

Таня намагалася не ходити повз рідний будинок. Знала, що його, як дачу використовують, якісь багатії купили. Ну і нехай. Що на них злитися, вони ні до чого.

З вулиці забіг Андрійко.

-Мамо! Мамо, там. Там тато приїхав!

Таня відчула, себе не по собі.

-Як тато?

-Так! Тато. Стоїть там біля хвіртки. З валізою!

Таня подивилася на стареньких, потім на своїх дівчаток. Розпрямила плечі і пішла надвір, усі слідом за нею.

Біля хвіртки справді стояв Олексій. Ніна ще півроку тому його виставила. Як тільки гроші від продажу будинку закінчилися, так виставила вона його зі своєї квартири. І лише тоді Олексій зрозумів, що він наробив. Їхати в село він не міг. Та й куди він поїде? Дому тепер немає. Намагався на роботу влаштуватися. То на одну, то на іншу, але не виходило. На одній важко, на іншій його не цінують, на третій взагалі лише начальники. Помикався, і вирішив їхати. Ну, зрозуміло, що на вулиці не живуть. Нехай Таня спочатку поображається, але в Олексія там мама рідна, та діти. Вибачать, нікуди не дінуться.

Таня зупинилася на ганку, схрестивши руки на грудях. Ззаду за нею старенькі. До будинку вже поспішали люди, у селі новини швидко розносяться.

-Що треба?

Олексій розгубився. Взагалі-то Таня завжди ласкава була, поступлива. Вірила йому у всьому. Він завжди користувався її наївністю. А тут такий прийом.

-Ти, Таня, начебто не рада бачити батька своїх дітей?

Олексій вирішив піти напряму.

-А мала б?

-Звісно! Щоб у житті не відбувалося, чоловік завжди правий! Ти б стіл накрила хоча б.

Таня від подиву застигла.

– А де ж накривати цей стіл, якщо дому нема.

– Ну, не починай ти. Не на вулиці ж живете! Та й зголоднів я з дороги. Так поспішав, так вас усіх хотів побачити, що навіть не перекусив.

– Ось воно начіть як … Побачити хотів … Може і подарунки дітям привіз, давно ж не бачилися?

-Ну, подарунків поки немає, відчуваю тимчасові фінансові труднощі.

З натовпу почулося:

-Женіть його!

Олексій скривився. Йому вже набридло тут сперечатись, хотілося їсти та спати.

-Таня, може вже в будинок запросиш, нагодуєш?

А Таня раптом усміхнулася.

-Чому ж не нагодувати …

Вона говорила і спускалася з сходів. Попрямувала не до Олексія, а в сарай. Взяла довгі вила, і пішла до чоловіка. У натовпі ахнули:

– Біжи звідси, Олексію! 

І Олексій зрозумів, що треба і справді йти, причому так швидко як тільки може. І він пішов. Правда швидко йти валіза не дозволяла.

Таня піднялася на ґанок. Обійняла одразу всіх, і стареньких, і дітей.

-А ну пішли до столу! Я торт на честь закінчення навчального року купила, зовсім забула про нього!

Вони ввійшли в будинок і щільно зачинили за собою двері. Нема чого чужим ходити, коли в них і так родина!

КІНЕЦЬ.