Світлана з чоловіком прожили дев’ятнадцять років. Усі вважали, що у них міцний і щасливий шлюб. Та й сама Світлана думала так само, незважаючи на те, що дітей у них не було.

Багато років тому їй сказали, що ніколи не буде…

Спочатку це дуже засмучувало. Вона навіть умовляла чоловіка взяти дитину з дитячого будинку. Але чоловік категорично відмовився.

У нього, як у багатьох чоловіків, робота була на першому місці. Життя без дітей його влаштовувало. Так думала Світлана.

Виявилось, помилялася. Чоловік мав іншу жінку. Він сам сказав їй про це напередодні нового року:

-Я б ніколи не пішов… Пробач, але вона чекає дитину.

Світлана відпустила. Що тут зробиш? Новорічна ніч стала для неї найсумнішою, найсамотнішою та найдовшою.

Друзі і мама дзвонили, вітали, передавали привіт чоловікові. Вона нікому нічого не сказала, тільки намагалася якнайшвидше закінчити розмову.

На вулиці були салюти, лунали крики з привітаннями, пісні, а Світлана лежала, втупившись у стелю, нічого не бажаючи. Життя закінчилося. У сорок років розпочати життя заново навряд чи вдасться. Це тільки в кіно так виходить…

Єдина подруга Маринка забила на сполох, коли Світлана відмовилася прийти першого числа в гості.

Приїхала, завзято дзвонила у двері, поки та їй не відчинила. Довго плакали на пару, а потім дістали ігристе.

І так провели б усі новорічні канікули, якби не приїхав ​​чоловік Марини і не забрав дружину додому.

Залишившись сама, Світлана, добу спала. А коли прокинулася і побачила себе в дзеркалі, жахнулася: обличчя біле, очі згаслі. Залишки ігристого вилила в раковину. Прийняла душ і коли на роботу вийшла, то виглядала майже добре.

Маринка вмовила чоловіка відправити їх удвох на море для підняття духу, зміцнення душевного та фізичного здоров’я, пообіцявши, що поводитимуся пристойно.

Зітхнувши, той купив дві путівки і відправив подруг відпочивати. Потрапивши з зими в чарівний сонячний рай, вони так находилися в перший же день, що Маринка заслабла.

Світлана пішла на вечерю в ресторан сама. За столик до неї підсів Іван, якийсь бізнесмен з Києва. Дізнавшись про подругу, він сказав, що має чудову мазь від сонця і запросив піднятися до нього в номер.

Світлана погодилася. Не заміж же ж він її кликав. І не відштовхнула, коли той поцілував її. Через якусь відчайдушну цікавість, чи помсту чоловікові, але вона залишилася в нього на ніч.

Соромно сказати, але інших чоловіків, окрім чоловіка, вона не мала ніколи… Коли на ранок вона прийшла в номер, Маринка ще спала. Про свою нічну пригоду Світлана промовчала.

Додому вони повернулися засмаглі і дуже відпочивші.

Світлана після тієї випадкової ночі стала спокійніше ставитись до того, що чоловік пішов. Коли трапилася затримка, вирішила, що в усьому винна різка зміна клімату.

А через два місяці вона прийшла на огляд.

Як грім із ясного неба пролунало – вагітність. Не може бути! Протягом майже двадцяти років заміжжя не виходило, а від молодого випадкового чоловіка – одразу двійнята. На одну дитину Світлана була згодна. Але двох їй не потягнути. Маринка дивувалася, коли встигла? Довелося їй розповісти.

Світлана переносила вагітність важко, до пологів не працювала. Добре ще з роботи не звільнили. Вона одразу вирішила, що одну дитину залишить у пологовому будинку.

Пологи були довгими і складними. Одна з дівчаток народилася дуже слабкою. Від неї Світлана відмовилася…

Олену, так вона назвала доньку, вона любила і балувала.

Все найкраще їй, будь-яку примху на першу вимогу виконувала.

Як же ж, дівчинка росте без батька, не повинна почуватись обділеною, тому вона балувала і любила її за двох. Дівчинка виросла красунею, але розбалуваною зовсім. Спробуй, відмов їй в новій сукні або туфельках, яка ж тут істерика!

-Навіщо ти народила мене? Я не просила. Виглядаю як бідачка. Одягти нічого… Краще б залишила мене в пологовому будинку…

Від цих слів Світлана холола, йшла та купувала нові вбрання доньці.

Вона часто думала, що зробила неправильний вибір, не ту дочку залишила. Тепер уже пізно шкодувати. Не стало її, мабуть, тієї іншої, слабенька була…

До закінчення Оленою школи Світлана вийшла на пенсію. Олена навчалася в інституті, вимагала грошей. І Світлана продовжувала працювати, хоч втомлювалася і почувалася не дуже.

Подивиться на себе в дзеркало і аж стрепенеться: обличчя біле, навіть сіре, все в зморшках, погляд неживий якийсь, волосся на голові залишилося половина колишнього.

Коли помітила, що весь одяг почав на ній бовтатися, наважилася піти на огляд. А там… Остання стадія… Лікар тільки розвів руками…

…Всю дорогу додому вона думала, як сказати дочці. Але не встигла увійти в квартиру, як Олена приголомшила, що йде жити до хлопця. Той має квартиру, батьки поїхали на рік працювати за кордон.

Світлана прийняла новину спокійно, навіть із полегшенням. Набридло чути докори від дочки. От і добре. Нарешті, Олена дасть їй спокій, не влаштовуватиме сварок через нові вбрання та гроші.

Спершу чоловік пішов, тепер дочка. Вона залишилася зовсім одна. Ось тепер точно все. Життя закінчилося. Світлана звільнилася з роботи. Цілими днями лежала в ліжку, майже не виходила надвір. Молила про те, щоб її не стало, чекала цього. Нехай все скоріше закінчиться…

Якось вона йшла з магазину і сіла відпочити на лавці. Навіть пакет гречки з буханцем хліба стали для неї непосильною ношею.

Раптом вона почула мелодійний дзвін. Він ніби кликав її, манив до себе. У Бога Світлана не вірила. Скільки разів проїжджала повз храм, навіть з цікавості не заходила туди. А тут несміливо увійшла, встала біля дверей.

Спів невидимого хору мчав угору, під самий купол, захоплюючи її за собою. Пахло ладаном, свічки тремтіли перед іконами. Священик гучним голосом співуче вимовляв незрозумілі молитви.

Світлана відверталася від суворого, пронизливого Христового погляду на іконі. Ось у Богородиці погляд, що розуміє, шкодує. Більше дивилася на неї. Не помітила, як храм спорожнів. Хтось торкнувся її за плече.

Обернулася і застигла. На неї дивилася Олена, без макіяжу, у світлій хустці, пов’язаній по-селянськи.

-Ти що тут робиш? – запитала Світлана.

-Служу. Батькові допомагаю, – відповіла дівчина, як дві краплі води схожа на Олену.

Вона переходила від одного свічника до іншого, витягала свічки, складала їх у невелику скриньку на підлозі.

Світлана не вірила своїм очам.

Жива, значить, друга дочка. Інакше як пояснити таку схожість? Адже спеціально їздила народжувати в інше місто, щоб не зустрітися з нею ніколи. А долю, бач, не обманеш, зустрілися…

Наступного дня Світлана знову прийшла до храму переконатися, що їй це не наснилося, не здалося. Запитала про дівчину у жінки, що продавала свічки.

-Таня? У лікарню поїхала відвідати нашу парафіянку. Завтра буде. Щось передати?

Значить, Таня її звуть. Світлана попросила покликати священика, побалакати хоче. Священик підвів її до аналою, накрив голову золоченим покривалом, спитав, у чому вона хоче покаятися.

-Покаятися, – луною повторила Світлана слово, що так точно відображає її стан провини, і все розповіла.

Довго мовчав священик. А потім сказав, що слабість дана для очищення душі від скоєного гріха.

Багато говорив, закликав молитись про прощення. Але скільки Світлана не намагалася, нічого в неї не виходило. Чи то не вміла, чи не так молилася, чи каяття не відчувала в собі. Декілька днів не приходила. Але змучившись, знову пішла в храм.

Священик цього разу сам підійшов до неї, розповів, що Господь довго не давав їм із дружиною дітей.

Зневірившись, вони удочерили дівчинку з дитячого будинку. А потім Господь дарував їм двох синів. Виростили вони Таню, як рідну дочку. Сказав, що розповів дочці про справжню матір.

-І що вона? Не любить мене? – запитала Світлана.

-Ви самі в неї спитаєте, – відповів священик.

Два дні терпіла Світлана, і знову прийшла в храм. Побачила Таню, але підійти не наважилася. Стояла дочка навколішки перед іконою, шепотіла молитви. З гіркотою подумала Світлана, що їй би з хлопцям зустрічатися, а вона тут життя і молодість проводить.

-І я тільки дарма час витрачаю, – вирішила Світлана.

Лікар із поліклініки до неї прийшла, сварила, що пропускає процедури. Дала направлення на обстеження та аналізи.

-Навіщо? Все одно не стане мене, – сказала Світлана.

-Брехати не буду, чудес зцілення не бачила. Але життя можна продовжити. Справи, які лишилися, доробити встигнете. Не втрачайте шансу, – умовляла лікар.

Наступного дня Світлана здала аналізи, пройшла потрібне обстеження. Здивована лікарка повідомила, що аналізи Світлани стали набагато кращими.

Після кількох курсів слабість відступила. Радісна Світлана прийшла в храм, зі сльозами дякувала священику.

-Не мені дякуйте, а Богу. Через молитви Тані допоміг. Стояла день і ніч, благала про вас.

Вражена, вона підійшла до залишеною нею дочки, стала на коліна, благаючи про прощення.

-Я не тримаю на вас зла. У мене чудові батько і мама. Вони виростили мене. І ви вибачте, що не можу любити вас так само, як їх, – відповіла Таня.

Довго думала Світлана і зрештою зрозуміла, що не просто так отримала відстрочку в цьому житті. Що має одну незавершену справу. І стала вона щодня на колінах благати Бога про прощення за покинуту в пологовому будинку дочку, за розбалувану другу…

А невдовзі повернулася додому, тихенька вже і вагітна Олена. Залишив її хлопець…

Не наважилася Світлана одразу сказати їй про сестру, про свій вчинок. Як сприйме Олена новину? Зрадіє чи ще більше дорікатиме матері?

Нічого. Час є. Вона вимолить його на колінах, як Тетяна. Незабаром народиться онук. Світлана все виправить. Виховає його правильно. Бог допоможе, підкаже…

КІНЕЦЬ.