Світлана йшла з магазину і сіла відпочити на лавці. Нещодавно вона дізналася, що дуже заслабла. Навіть пачка гречки з буханцем хліба стали для неї тепер непосильною ношею… Раптом вона почула мелодійний дзвін. Скільки разів Світлана проїжджала повз церкву, але навіть з цікавості не заходила туди. А тут раптом несміливо зайшла і стала біля дверей. Пахло ладаном, свічки стояли перед іконами. Раптом хтось торкнувся її за плече. Світлана обернулася і застигла. Вона не вірила своїм очам

 

Світлана з чоловіком прожили дев’ятнадцять років. Усі вважали, що у них міцний і щасливий шлюб. Та й сама Світлана думала так само, незважаючи на те, що дітей у них не було.

Багато років тому їй сказали, що ніколи не буде…

Спочатку це дуже засмучувало. Вона навіть умовляла чоловіка взяти дитину з дитячого будинку. Але чоловік категорично відмовився.

У нього, як у багатьох чоловіків, робота була на першому місці. Життя без дітей його влаштовувало. Так думала Світлана.

Виявилось, помилялася. Чоловік мав іншу жінку. Він сам сказав їй про це напередодні нового року:

-Я б ніколи не пішов… Пробач, але вона чекає дитину.

Світлана відпустила. Що тут зробиш? Новорічна ніч стала для неї найсумнішою, найсамотнішою та найдовшою.

Друзі і мама дзвонили, вітали, передавали привіт чоловікові. Вона нікому нічого не сказала, тільки намагалася якнайшвидше закінчити розмову.

На вулиці були салюти, лунали крики з привітаннями, пісні, а Світлана лежала, втупившись у стелю, нічого не бажаючи. Життя закінчилося. У сорок років розпочати життя заново навряд чи вдасться. Це тільки в кіно так виходить…

Єдина подруга Маринка забила на сполох, коли Світлана відмовилася прийти першого числа в гості.

Приїхала, завзято дзвонила у двері, поки та їй не відчинила. Довго плакали на пару, а потім дістали ігристе.

І так провели б усі новорічні канікули, якби не приїхав ​​чоловік Марини і не забрав дружину додому.

Залишившись сама, Світлана, добу спала. А коли прокинулася і побачила себе в дзеркалі, жахнулася: обличчя біле, очі згаслі. Залишки ігристого вилила в раковину. Прийняла душ і коли на роботу вийшла, то виглядала майже добре.

Маринка вмовила чоловіка відправити їх удвох на море для підняття духу, зміцнення душевного та фізичного здоров’я, пообіцявши, що поводитимуся пристойно.

Зітхнувши, той купив дві путівки і відправив подруг відпочивати. Потрапивши з зими в чарівний сонячний рай, вони так находилися в перший же день, що Маринка заслабла.

Світлана пішла на вечерю в ресторан сама. За столик до неї підсів Іван, якийсь бізнесмен з Києва. Дізнавшись про подругу, він сказав, що має чудову мазь від сонця і запросив піднятися до нього в номер.

Світлана погодилася. Не заміж же ж він її кликав. І не відштовхнула, коли той поцілував її. Через якусь відчайдушну цікавість, чи помсту чоловікові, але вона залишилася в нього на ніч.

Соромно сказати, але інших чоловіків, окрім чоловіка, вона не мала ніколи… Коли на ранок вона прийшла в номер, Маринка ще спала. Про свою нічну пригоду Світлана промовчала.

Додому вони повернулися засмаглі і дуже відпочивші.

Світлана після тієї випадкової ночі стала спокійніше ставитись до того, що чоловік пішов. Коли трапилася затримка, вирішила, що в усьому винна різка зміна клімату.

А через два місяці вона прийшла на огляд.

Як грім із ясного неба пролунало – вагітність. Не може бути! Протягом майже двадцяти років заміжжя не виходило, а від молодого випадкового чоловіка – одразу двійнята. На одну дитину Світлана була згодна. Але двох їй не потягнути. Маринка дивувалася, коли встигла? Довелося їй розповісти.

Світлана переносила вагітність важко, до пологів не працювала. Добре ще з роботи не звільнили. Вона одразу вирішила, що одну дитину залишить у пологовому будинку.

Пологи були довгими і складними. Одна з дівчаток народилася дуже слабкою. Від неї Світлана відмовилася…

Олену, так вона назвала доньку, вона любила і балувала.

Все найкраще їй, будь-яку примху на першу вимогу виконувала.

Як же ж, дівчинка росте без батька, не повинна почуватись обділеною, тому вона балувала і любила її за двох. Дівчинка виросла красунею, але розбалуваною зовсім. Спробуй, відмов їй в новій сукні або туфельках, яка ж тут істерика!

-Навіщо ти народила мене? Я не просила. Виглядаю як бідачка. Одягти нічого… Краще б залишила мене в пологовому будинку…

Від цих слів Світлана холола, йшла та купувала нові вбрання доньці.

Вона часто думала, що зробила неправильний вибір, не ту дочку залишила. Тепер уже пізно шкодувати. Не стало її, мабуть, тієї іншої, слабенька була…

До закінчення Оленою школи Світлана вийшла на пенсію. Олена навчалася в інституті, вимагала грошей. І Світлана продовжувала працювати, хоч втомлювалася і почувалася не дуже.

Подивиться на себе в дзеркало і аж стрепенеться: обличчя біле, навіть сіре, все в зморшках, погляд неживий якийсь, волосся на голові залишилося половина колишнього.

Коли помітила, що весь одяг почав на ній бовтатися, наважилася піти на огляд. А там… Остання стадія… Лікар тільки розвів руками…

…Всю дорогу додому вона думала, як сказати дочці. Але не встигла увійти в квартиру, як Олена приголомшила, що йде жити до хлопця. Той має квартиру, батьки поїхали на рік працювати за кордон.

Світлана прийняла новину спокійно, навіть із полегшенням. Набридло чути докори від дочки. От і добре. Нарешті, Олена дасть їй спокій, не влаштовуватиме сварок через нові вбрання та гроші.

Спершу чоловік пішов, тепер дочка. Вона залишилася зовсім одна. Ось тепер точно все. Життя закінчилося. Світлана звільнилася з роботи. Цілими днями лежала в ліжку, майже не виходила надвір. Молила про те, щоб її не стало, чекала цього. Нехай все скоріше закінчиться…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩