Тамара з нетерпінням виглядала у вікно. Вона чекала автобус. Сьогодні мала приїхати з міста її подруга Ліза. Вона вийшла на ґанок і глянула на дорогу. Ліза вже поспішала до її хати! – Ох, і повітря тут! Пий, як сметану! – сказала Ліза, обіймаючи Тамару. – Ось погостюєш, і теж не захочеш їхати, залишишся! – відповіла Тамара. Проводжала вона подругу через два дні. – Приїжджай частіше, Лізонько, – тихо просила Тамара. – Мені без тебе тут дуже сумно. Я не можу так жити! Чоловік Тамари аж застиг від почутого

 

Тамара Петрівна з нетерпінням виглядала у вікно.

Вона чекала автобус у їхнє село. Сьогодні мала приїхати з міста її подруга Ліза.

Ось уже два роки жила Тамара Петрівна в цьому невеличкому селі за двадцять кілометрів від міста.

Багато знайомих і друзів її не розуміли. Навіщо виходити заміж, коли тобі під шістдесят?

Сусіди знизували плечима, мовляв, навіщо їхати в далеке село, коли є квартира в місті?

Але Тамара Петрівна таки наважилася! Вона залишила квартиру синові з невісткою.

Хоч і трикімнатна, але жити разом було незатишно. Тим більше, що підростав онук Сергій, якому вже виповнилося п’ять років.

У квартирі Тамара Петрівна мала свою кімнатку. Але на кухні двом господиням було важко.

І як не пристосовувалася Тамара Петрівна, а все ж таки вирішила поїхати в село до свого Миколи, з яким вона познайомилася пів року тому.

-Не пара він тобі, Тамаро, – шкодувала її подруга Ліза. – Ти – колишня вчителька, весела, активна, багато читаєш, культурна й освічена жінка. А він хто?!

Подруга замовкла, щоб не образити Тамару невтішними висловлюваннями про її простакуватого Миколу.

-Але він не гульбанить і взагалі хороший, – намагалася виправдатися Тамара. – А на селі це велика рідкість. До того ж – вдівець.

Адже я не відвела його десь із сімʼї, у нас симпатія один до одного.

Що я бачила у житті? Перший шлюб у мене поганий. Усього п’ять років. А потім… Коханці… Сором, та й годі… Не було, по суті, щастя…

-Симпатія… Ось, це правда, – казала їй Ліза. – Але хіба через симпатію пов’язують долі?

-Та скільки мені років?! – гарячкувала Тамара. – У наші роки симпатія – це вже добре. Яке тут кохання? І взагалі, він добрий, працьовитий. Таких спробуй ще знайди!

-Ти засумуєш із ним. Поговорити нема про що, хіба що про погоду і борщ, – попередила подруга.

-Мені треба синові квартиру звільнити… – майже пошепки зізнавалася Тамара. – Розумієш? А подітися немає куди. Нехай їм буде добре. І мені так краще.

-І так у тебе все життя… Чи оцінять вони?

Ліза обняла Тамару, і вони замовкли.

Сьогодні Тамара чекала Лізу і згадувала ту їхню розмову. Звичайно, Ліза була багато в чому права.

У селі Тамарі було нудно. Хоч як вона любила природу, свіже повітря та походи в ліс, але сільська тиша немов гнітила її.

Сад і город вона майже не садила, не розуміла сільських – як можна все довгоочікуване літо так важко працювати, ледве доходячи ввечері до ліжка, не бачачи нічого, окрім важкої ​​праці?

Тамара багато читала. А її Микола ремонтував сусідам пічки й огорожі, лагодив хвіртки, накривав сараї.

Грошей на життя їм вистачало. До того ж син Тамари, відчуваючи, що мати через нього поїхала в село, часто допомагав і грошима, і продуктами, і подарунками балував…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩