Тамара насмажила курячих котлеток, приготувала картопляне пюре й поставила перед чоловіком тарілку. – Дякую, Тамарочко, дуже смачні котлетки, дуже! – аж прицмокнув Михайло, наминаючи за обидві щоки. Чоловік поїв, відсунув тарілку і якось дивно глянув на дружину. Тамарі аж не по собі стало від його погляду. – Тамаро, я не знаю, як тобі й сказати, – раптом почав Михайло. – Мені здається, що ти й сама вже про все здогадуєшся… Тамара застигла від здивування, не розуміючи що відбувається

 

Тамара насмажила курячих котлеток, зварила картопляне пюре й поставила перед чоловіком тарілку.

– Дякую, Тамарочко, дуже смачні котлетки, дуже! – аж прицмокнув Михайло, наминаючи за обидві щоки.

Він завжди так робив. Ну любить людина смачно поїсти.

Тамару це не дратувало, швидше навіть розчулювало.

– Він же ж вдома, то нехай розслабиться, – думала жінка.

Останнім часом Михайло часто був роздратований, мабуть, втомлюється на роботі…

Ну це не дивно, на пенсію пора вже. Он Тамара вже рік на пенсії, а Мишко на два роки старший. Працює поки що, каже, що мужику потрібна самореалізація. А ще каже, що для неї старається, щоб у Тамари все було…

Та це для Тамари було не найголовнішим. Вона хотіла просто бути разом, як раніше. Але, звісно їй було приємно, і навіть дуже…

…Михайло відсунув тарілку і пильно подивився на дружину. Тамарі від його погляду раптом стало якось не по собі.

Взагалі вона знала, що для свого віку вона добре виглядає.

Мишко завжди це підкреслював, пишався, що в нього дружина у формі. І не повненька, як у Віктора, його давнього друга. І не така суха, як у Івана Петровича, його начальника.

– Соковита ти, Тамарочко, немов молода! – часто казав їй Михайло.

І вона завжди знала, що подобається чоловікові. Але останнім часом Тамара раптом ні–ні, та й зловить цей незвично дивний його погляд, ніби інша людина на неї дивиться…

От і зараз Мишко тарілку від себе відсунув і дивиться на неї. Тамара хотіла йому запропонувати чаю, але вловила на собі цей погляд, від якого аж холодок пішов по спині. Неприємний, чужий погляд…

Мишко похитав головою і нахмурився.

– Тамаро, я не знаю, як тобі навіть і сказати, – раптом почав чоловік. – Але мені здається, що ти тепер про все й сама здогадуєшся. Я вже сто разів думав, але зрештою, ну не можна нам так жити! Ти все ж відчуваєш, ну скажи мені, відчуваєш же ж, так?!

…Тамара знала Михайла майже тридцять п’ять років. Жили вони добре. Спочатку було кохання шалене, однокімнатна квартира, крихітна ванна, вікна на залізницю. Вантажні потяги так шуміли, що аж скло деренчало…

А в них синові рочок, ох зараз прокинеться, тільки поклали!

Але Іванко спав солодко, бо ж мама з татом поряд. Ох, як добре їм тоді було втрьох!

Потім Михайло хорошу роботу знайшов – вхідні двері встановлювати, металеві.

Тоді інженери були нікому не потрібні. А Тамару взяли по блату в обмінник, правда вона там працювати трохи побоювалася, мало що!

Ну а потім потихеньку все налагодилася, Михайло на виробництво повернувся. Тамара пішла в бухгалтерію на велике підприємство, та так там до пенсії й пропрацювала…

…Тамара здивовано глянула на чоловіка.

– Про що я маю здогадуватися? – підозріло запитала вона.

Тамара не розуміла, що відбувається.

– Ну ти не тягни, давай тепер, договорюй, у лікаря був, чи що? – запитала вона. – І що він сказав, щось серйозне, так?

Чоловік посміхнувся і розчаровано глянув на Тамару.

– Ну, ти даєш! – сказав він. – Ти тільки не ображайся, Тамаро, але ти про мене дбаєш, як про якогось старого! Сама наче виглядаєш добре, а душею ти… Та добре вже, мовчу. Зовсім ти перестала мене розуміти, а я ще молодий чоловік, я жінкам подобаюся!

Отже так, Іван у нас вже зовсім дорослий, тобі я трохи допомагатиму. Я йду від тебе, Тамаро… Нас давно вже нічого не тримає разом. Ти сама живеш, я сам. У мене є жінка і це ковток свіжого повітря, тепер я живу, розумієш? А ти говориш про якихось лікарів. У тебе пенсійне мислення, а я так жити не хочу і не можу!

…Кілька днів Тамара жила, як уві сні. За інерцією готувала на двох, потім викидала, плакала, згадувала.

А одного разу Тамара встала раненько. Був чудовий світанок, сонце за вікном усміхалося, ніби манило кудись.

Тамара налила собі в чашку гарячого какао, увімкнула новини на маленькому телевізорі на кухні, аж раптом блиснув блиснув її телефон.

Прийшло повідомлення з групи працівників, які вийшли на пенсію з колишньої роботи.

Вони колись створили спеціальну групу для тих хто вийшов на пенсію і обмінювалися там новинами зі свого нового життя.

В повідомленні йшлося, що є безплатні білети в кіно і чи не хоче Тамара піти.

Ні, Тамара не хотіла… Вона відповіла на повідомлення, подякувала. Вже не вперше жінка відмовлялася.

Раніше з Мишком вони іноді в кіно ходили – він не любитель та й ніколи йому було.

Тамара тільки допила какао, як хтось написав їй особисте повідомлення. Вона з усіма була у хороших стосунках. Загалом у хороших.

А це написала Марина, не дуже приємна людина, секретарка Ганни Миколаївни.

Через них Тамара за два роки до пенсії підвищення не одержала, хоча формально вона обов’язки й так виконувала.

Несправедливо, та й Бог із ними… Але спілкуватись якось не хотілося.

Потім Наталя їй написала, що багато хто йде на якийсь ще концерт, приходьте, мовляв, ви нас зовсім забули, Тамаро Ігорівно.

І раптом Тамара таки зважилася піти…

…– Тамарочко, це ти? – поряд з нею стояв Геннадій Петрович

Він завжди її називав Тамарочка, хоча сам був не набагато старший. Він давно звільнився, щось сімейне у нього сталося, хороший чоловік, хоч і великий начальник був.

– Ну, як ти, як життя, дівчинко? – запитав він.

Тамара аж розсміялася.

– Та я ж на пенсії, Геннадію Петровичу! А так все добре, син одружився нещодавно, онуків поки що немає. Я на заслуженому відпочинку.

Після концерту Геннадій Петрович пішов проводжати її.

– Ну що, Тамаро, а куди ми ще сходимо, га? Складеш мені наступного разу компанію?

Виявилося, він тоді, коли звільнився, дружину доглядав, тому і пішов. Тепер він вдівець, діти дорослі теж, вільний чоловік одним словом.

Тамарі було дивно, раніше б їй і на думку таке не спало, а ось вони вже сидять у кафе. У парку гуляють, розмовляють. І нічого особливого, просто їм добре.

Геннадій цікавий співрозмовник. Є в ньому щось таке, щось справжнє, привабливе, вона про нього думає і навіть сумує. А може, вона закохалася? Та ні, ну яке кохання а її віці, це смішно…

– Тамарочко, може в кіно? – якось запропонував їй Геннадій Петрович.

Точніше сказати, просто Геннадій. Вони на ти вже перейшли.

– Ні, Гено, якщо чесно, я не дуже люблю кіно. А ти? – Тамарі стало незручно, але брехати не хотілося…

– Тамаро, оце збіг, я теж не люблю кіно, – і Геннадій так щасливо розсміявся, видно йому припало до серця, що знову збіглося у них все, ну треба ж! – А поїхали тоді до мене на дачу, га? Я там сто років не був, одному не хочеться. Поїдемо, га? Там місця такі гарні…

…Пізно ввечері Тамара стояла у темній кімнаті біля дачного вікна. Бордовий захід сонця із золотистими просвітами зайняв пів неба.

Їй уже чимало років, і це теж майже як захід сонця. А з іншого боку, кому яке діло? Вона щаслива, а чому б і ні? Завтра вони з Геннадієм разом зустрінуть світанок…

Тамара посміхнулася, передчуваючи новий день.

Він підійшов близько.

– Тамаро, дівчинко, я тебе дуже прошу, будь господинею в моєму будинку, не відмовляй мені одразу і не дивуйся. Ми з тобою давно знаємо один одного, але ти чудова, ти різна, жива, ніжна. Може ти скажеш, що це безглуздо, але я закоханий. Ти подумай, не відмовляй одразу…

…Через пів року у чоловіка день народження. Вони вирішили справляти на дачі. Геннадій і з роботи когось запросив.

Вечір пройшов весело, а коли пішли гості, вони довго реготали.

– Ти бачив, яке обличчя було у Ганни, коли вона зрозуміла, хто твоя нова дружина? – сміялась Тамара.

У ролі господині дачі була просто чарівна. І якби тільки дачі!

Коли вона погодилася вийти за Геннадія заміж, вона й не думала, що він такий багатий.

Він, коли з їхнього підприємства звільнився і лікував дружину, з друзями фірму створив. Потрібні були гроші, а у нього були хороші зв’язки з роботи. Їм пощастило, виявилося прибуткове діло, все закрутилося ще й як!

Тамара була по-справжньому щаслива. Багатство цьому не заважало. Вона купається в його коханні, останнє кохання ні з чим не порівняти…

У Тамари й Геннадія багато захоплень. Разом їм скрізь добре.

Якось син сказав Тамарі, що батько хотів би повернутися.

Смішно, тепер вона знає, що кохання не має віку і не йде на пенсію.

А повертатися Мишкові давно вже нема куди… Того, що колись між ними було, виявляється вже давно немає. Дуже давно. Він сам так захотів.

Людині для щастя треба багато! Але не багатства, а просто цілої іншої людини, рідної, теплої, вірної, душевної, люблячої й коханої!

А решта – приємний бонус!

КІНЕЦЬ.