Галина начистила картоплі, накришила цибулі і поставла жарити на плиту. Жінка відкрила холодильник і дістала баночку солених огірочків. Незабаром по квартирі поплив ароматний запах смаженої картоплі із цибулею. Світлана тут же прибігла на кухню. – З якої нагоди свято? – здивувалася донька. – Просто так. Увімкни пральну машину, будь ласка, – попросила Галя у доньки. Коли картопля доходила під кришкою, у двері подзвонили. – Світланко, ти когось чекаєш? – гукнула Галина. – Ні, мамо, – відповіла донька. – Дивно, і хто ж це, – подумала жінка. Галина вийшла в коридор, відкрила двері і застигла від несподіванки

 

Галина після роботи зайшла до магазину. Готувати не хотілося, але Світланку годувати треба. Купила пачку макаронів та сосиски. Дочка з дитинства віддавала перевагу саме цій їжі і. Ще купила пакет молока та батон.

Біля каси зібралася невелика черга. Перед Галиною стояв великий чоловік у чорній куртці та в’язаній шапочці з помпоном.

– Ніби молодий чоловік, а одягнув таку шапочку. Мабуть, кохана дружина зв’язала. Що ж. Вміє жінка «прикрасити» чоловіка, щоб у жодної жінки не виникло бажання зазіхнути на її чоловіка. Цікаво подивитись на його обличчя. Інфантильне, напевно, до неподобства, – розмірковувала вона, вперши погляд у в’язану шапочку в яскраву яскраву смужку.

Чоловік озирнувся і глянув на Галину, відчувши її пильний погляд. Вона відразу відвела очі.

– Ніби нічого, навіть красивий, – подумала вона більш поблажливо. Чоловік знову озирнувся на неї.

– Що ви так дивитеся? – сказав він.

– Було б на що дивитися. Робити мені більше нема чого, — буркнула Галина.

Черга до каси не рухалася. Усередині Галини піднімалося роздратування. І шапка ще ця… Захотілося залишити продукти та піти скоріше звідси, але інших магазинів біля будинку не було.

– Скільки разів помічала, що якщо у черзі стоять чоловіки, то це надовго.  Ще й довго шукатиме гроші в кишенях. Ні, щоб приготувати все заздалегідь…, – зітхнула Галина.

Так і є. Чоловік біля каси справді задер куртку і почав вивужувати з кишень тісних джинів гроші. Галина шумно та демонстративно зітхнула.

– Ви поспішаєте? Ідіть уперед, – сказав чоловік у в’язаній шапці, озирнувшись.

Він відійшов убік, пропускаючи її. Галина знизала плечима і стала на його місце біля стрічки перед касою. Чоловік нарешті витяг з кишені потрібну суму, склав у пакет скромний набір продуктів і відійшов від каси.

Підійшла черга Галини. Касир пробивала продукти, а вона безуспішно рилась у сумочці у пошуках карти.

– Жінко, швидше не можна? Гроші треба заздалегідь готувати, – сердито поспішив її хтось із черги.

– Що, картку загубили? – Запитав чоловік у шапці досить в’їдливо.

Галина не удостоїла його поглядом, продовжуючи ритися у кишенях сумочки.

– Я заплачу, – сказав чоловік касиру.

– Не треба! – вигукнула розчервоніла Галина. – Я вже знайшла. Вибачте. – Вона притулила до портативного термінала картку, радіючи, що знайшла її.

Зібрала в пакет продукти і поспішила геть із магазину.

– Що зі мною? І треба мені його ця шапка. Подобається, хай носить, – сварила себе Галина дорогою до будинку.

«Усьому причиною чоловік. І добре ж жили. Чи мені так тільки здавалося? Пішов до молоденької дівчини, що завагітніла від нього. Порядність виявив, одружився. А що дочка ростиме без батька, не подумав. А мені вже скоро сорок. Сорок! Боже, як багато!

Квартиру нам залишив, відкупився. І на тому спасибі. Чому ми, жінки, переживаємо від них? І в усіх одне й те саме. Одиниці не зраджують, чи роблять це по-розумному, не кидаючи сім’ю. У сорок їх тягне на молоденьких. А нам як жити? – вела нескінченна внутрішня розмова з собою Галина, ледве стримувала сльози.

Вона увійшла до під’їзду і хотіла викликати ліфт, але він зі скреготом зупинився, двері кабіни розійшлися, з ліфта вийшов якийсь  добряче «веселий» чоловік. Галина зайшла в кабіну і тут же скривилася. У ліфті стояв не найкращий аромат, що викликало в ній нову хвилю роздратування.

Ліфт, здригнувшись, зупинився на її поверсі, двері з шумом розійшлися. Галина підійшла до своїх дверей і довго вивуджувала ключі з кишені пальта. Нарешті, вона відчинила двері.

Світланка сиділа за столом у своїй кімнаті і робила уроки. Вона підвела голову від книги і подивилася на матір. Галина помітила в очах доньки чи то засудження, чи роздратування.

– Мамо, мені гроші потрібні на театр. У суботу йдемо з класом, – заявила Світлана.

– Зараз вечерю приготую, – замість відповіді сказала Галина і пішла на кухню.

«Знову потрібні гроші. А я їх не друкую, між іншим. Зарплата тепер одна. За квартиру заплатити, продукти купити… Над кожною копійкою доводиться тремтіти», – Галина наливала воду в каструлю, скаржачись про себе невидимому слухачеві на несправедливість життя.

– Мамо, то що щодо театру? – Світлана стояла в дверях з книгою в руці, заклавши сторінку пальцем.

– Завтра зніму з картки, – зітхнувши, сказала Галина, не повертаючи голови до дочки.

Задоволена відповіддю Світлана випарувалася з кухні.

«Подивимось, наскільки його вистачить. Молодою і красивою вона не буде вічно. Народить, куди все подінеться. Часу стежити за собою не буде, безсонні ночі… А він, між іншим, не хлопчик, уже за сорок. Так йому і треба. Внуків час чекати, а йому дітей захотілося. Господи, що я все про нього? Дуже багато честі», – зупинила себе Галина.

Після вечері вона сіла за комп’ютер та ввімкнула настільну лампу. У ній щось зашуміло, клацнуло, і лампочка згасла.

– Ну ось, все одно до одного. Тиждень тому тільки купила. Та що за день такий! – Галина намагалася змінити лампочку, але безрезультатно.

– Завтра схожу до магазину та спробую обміняти лампу. Аби тільки знайти чек. Але чек вона не знайшла. Мабуть, викинула разом із коробкою.

Наступного дня, після роботи, Галина зайшла додому, взяла настільну лампу і пішла в магазин електротоварів через дорогу. Лампа була досить важка. Добре, що не треба йти далеко.

На ганку перед входом стояв той самий чоловік у в’язаній шапці. Галина кинула на нього відверто неприязний погляд і увійшла до порожнього магазину.

В’язана шапка увійшов слідом за нею і став за прилавок. Впіймавши здивований погляд Галини, він посміхнувся.

– Ось. Купила у вас минулого тижня, – сказала Галина сердито, демонструючи крайній ступінь претензії та роздратування.

Вона поставила на прилавок настільну лампу.

– Чек зберегли? – не моргнувши оком, спитав чоловік. – Не дивно, що у вас немає чоловіка. З таким характером, – зауважив він.

– З чого ви взяли, що нема? – Галина ледве стримувала обурення.

– Якби у вас був чоловік, то сам приніс би лампу або відремонтував її, – видав чудо догадливості чоловік.

– Він зайнятий. Дисертацію пише, – не розгубилася Галина. – Чека немає. Замінити, отже, не можна? Мені зламана лампа не потрібна. – Галина розвернулась і попрямувала до дверей.

– Скажіть адресу, я відремонтую і віднесу вам її. Або завтра зайдіть самі, – гукнув їй чоловік.

– Буду я її носити туди-сюди. – Галина озирнулася від дверей. – Будинок через дорогу навпроти. Квартира дев’яносто шість. – сказала жінка.

“Треба ж. Виявляється, я в нього лампу купувала. Не впізнала. Тоді без своєї шапки був. А очі розумні. І пристойний ніби», – думала вона дорогою додому, радіючи, що лампу він відремонтує. Безкоштовно.

У коридорі вона довго розглядала себе у дзеркало. Шапка насунута на очі, погляд тужливий і втомлений, губи підібгані. Вся якась непоказна. І ніхто на роботі не сказав, що вона виглядає погано. Ось вона, жіноча солідарність.

«Сама винна, що чоловік на іншу задивився. Вона точно стежить за собою. Нігті, напевно, по три сантиметри, підбори височені… Такі подобаються чоловікам. А я із штанів не вилажу. Все Досить. Час привести себе в порядок. На зло йому. Нехай думає, що в мене теж є хтось».

Наступного ранку Галина одягла сукню, підфарбувала вії. Дочка окинула її здивованим поглядом.

– Давно б так. Ще б зачіску змінити.

Галина озирнулася на дочку.

– І очі сяють. На обрії з’явився чоловік? – Видала здогад Світлана.

– Ніхто не з’явився. Для себе. – Галина покрутила перед дзеркалом головою. – Може, й справді, постригтися?

На роботі всі помітили зміни, що відбулися в ній, і робили компліменти весь день. Настрій піднявся.

Вдома вона одягла бриджі та футболку, замість звичного халата. Почистила картоплю. Чоловік не їв ні цибулі, ні часнику. Тепер вона знала, чому, переживав, неприємного аромату на попачені.

Галина накришила цибулю. Незабаром по квартирі поплив ароматний запах смаженої картоплі із цибулею. Світлана тут же прибігла на кухню.

– З якої нагоди свято?

– Просто так. Увімкни пральну машину, будь ласка. Не забудь покласти капсулу. – Галина дістала з холодильника банку солоних огірків.

Коли картопля доходила під кришкою, у двері подзвонили. На порозі стояв продавець магазину електроніки. Цього разу на ньому не було в’язаної шапки з помпоном. Першої хвилини Галина його навіть не впізнала. Здогадалася, що це він за настільною лампою в руках.

– Ви? – Здивувалася вона.

– Добридень. Лампу полагодив, працює. – Він простяг їй настільну лампу.

Від Галини не сховалося, що він проковтнув, погляд його метнувся за її спину у бік кухні.

– Проходьте. У мене вечеря готова. Я повинна віддячити вам.

Чоловік не став відмовлятися. Увійшов і роздягся.

– Руки, де можна помити?

– У ванні. – Галина ввімкнула світло, відчинила двері і відсахнулася.

Уся підлога була залита мильною водою.

– Ану, відійдіть убік. – Чоловік закотив штани, зняв шкарпетки, босоніж зайшов у ванну, перекрив труби під раковиною. – Відро і ганчірку давайте, – скомандував він.

Галина тут же подала відро, принесла з кімнати свій старий халат, розірвала його надвоє. Вони удвох швидко зібрали воду з підлоги.

– Сусіди не прийшли, отже вода не встигла до них протікати. Швидше за все, тріснув шланг. Я зараз подзвоню другу, він займається ремонтом пральних машин.

«В’язана шапка» дзвонив телефоном, а Галина розглядала його, думаючи, як добре, що саме зараз він прийшов.

– Ну ось. Завтра друг заїде і подивиться машину, – доповів він і прибрав у кишеню штанів телефон.

– Дякую, – посміхнулася Галина.

– Ви зараз зовсім інша. У вас красива посмішка. Мене Віктор звуть, – сказав він, витираючи руки об рушник і не зводячи з Галини очей.

– Галина, – вона взяла в нього рушник і почепила на гачок біля дверей.

– Тисячу років не їв картоплю із солоним огірком, — говорив Віктор із повним ротом, уплітаючи картоплю.

-Дружина вас одним м’ясом годує? – Запитала Світлана, безсоромно розглядаючи гостя.

– Дружини немає. Одружився по молодості, за півроку розлучилися. Не зійшлися характерами, як то кажуть.

– А хто ж вам шапку зв’язав? – вирвалося мимоволі у Галини.

– Шапку? – перепитав Віктор. – Мати. Це пам’ять про неї. Її не стало навесні.

– Вибачте. – Галина перезирнулась із дочкою.

Коли Світлана пішла до своєї кімнати, Галина прибрала посуд і сіла навпроти, струсила зі столу невидимі крихти.

– Її батько покинув вас? – Запитав Віктор.

– Так. Пішов до молодої. У них скоро буде дитина, – навіщось сказала Галина.

– Ви теж зовсім ще молода, – зауважив Віктор і підвівся з-за столу. – Пора мені. Дякую за вечерю. Не забудьте, що завтра прийде до вас майстер.

Галина провела його, вимила посуд і сіла до телевізора, але на екран не дивилася. Вона думала, що чоловік не вирішував проблеми так швидко. Сказав би, що треба викликати майстра, маючи на увазі, що зробити це має вона сама. А вже прибирати з підлоги воду і поготів не став би.

«Всі вони спочатку стараються, показують себе з найкращого боку. Допомагають, квіти дарують. І куди все потім подінеться? Лежатимуть на дивані перед телевізором. Ані уваги, ані допомоги. А коли набридне лежати, на сторону підуть. І цей згодом таким самим буде. Ні. Ніколи більше в моєму житті чоловіків не буде. Від них одні проблеми»

Вночі вона довго не могла заснути. Ліжко здавалося холодним і незручним. Галина уткнулася в подушку і тихенько поплакала, шкодуючи себе, лаючи невірного чоловіка.

За вікном стояв останній місяць зими – вітряний та сніжний. Незабаром весна, літо… Якось Галина стояла біля вікна і мріяла про море, відпочинок та сонце. І раптом помітила, що у єдиному вікні маленького магазину електротоварів немає світла.

«Занедужав чи трапилося щось? – неспокійно захвилювалася вона, і відразу здригнулася від несподіваного дзвінка. – Світлана? Вона має ключі». Галина в коридорі подивилася в дзеркало, поправила низ футболки і тільки тоді відчинила двері. На порозі стояв Віктор, без шапки та з букетом троянд.

Галина не чекала від себе, що так зрадіє.

– Зайшов спитати, може, потрібна якась допомога? Це вам. – Він простягнув букет.

– Дякую. – Галина посміхнулася і дбайливо взяла квіти.

Вона запросила його увійти, а сама пішла на кухню з букетом. Як таки квіти на столі перетворюють квартиру! Галина не могла згадати, коли востаннє чоловік дарував їй квіти. Букет від колег на день народження не рахується.

– Чай? У мене є борщ, – спитала вона Віктора, коли той увійшов до кухні.

Він не встиг відповісти, бо пролунав шум. Вони вбігли до кімнати і побачили на підлозі полицю з книжками.

– Скільки разів казала чоловікові, що один шуруп треба підтягнути… – сказала Галина роздратовано та розгублено. – Ви як приходите, так одразу щось ламається.

– Є якісь інструменти? Зараз зроблю, – не зваживши на її останнє зауваження, сказав Віктор.

Після бурхливої та теплої весни настало довгоочікуване літо. По перону вокзалу Віктор віз велику валізу на колесах. На його плечі бовталася спортивна сумка. Поруч йшла Галина в красивій кольоровій сукні. Вітерець тріпав її розпущене волосся. Світлана крокувала поруч, радісно щебетала про те, що потрібно обов’язково знайти будинок біля моря.

Що жінка все може сама, їй не потрібен чоловік – це неправда, нісенітниця та помилка. Це вигадали жінки, яким не пощастило. Просто не зустріли вони відповідного чоловіка. Як же приємно бути просто жінкою, слабкою та щасливою.

Коли жінку залишає чоловік, вона перестає бути жінкою, оточує себе куполом недовіри, туги та пережиття. Вона не дозволяє собі бути щасливою, переживає нової зради та не вірить нікому. Але ось з’являється він, чоловік, який скаже, що вона найкраща, і в ній знову прокидається жінка. Найкраща. Для нього.

КІНЕЦЬ.