“Такої ледацюru на моєму rороді я щоб не бачила, і nерестань водuтu сюди всіх, кого шkодуєш”,-nереконувала мене матір

 

Я родом з невеличкого села на Полтавщині. Після закінчення сільської школи, я вступив до столичного університету. Життя у великому місті-це як ковток свіжого повітря. Я не планував повертатися додому. Так і сталося. Після закінчення навчання, я знайшов роботу, зняв квартиру. Коли був час їздив до батьків допомогти по господарству. В 30 років я одружився. Маю двох дітей.

Два роки тому не стало мого батька. Ми довго намагалися його врятувати, але його не стало. Після смерті батька, я запропонував  мамі переїхати до нас до Києва. Моя дружина була не проти. Мама вперлася, що рідну хату покидати не буде.

А як же мій город, худоба? Я не якась там нікчемна хазяйка! Хороші господарі господарство не покидають!

Я знав, що у селі є бідові люди, які за гроші можуть прийти допомогти по господарству. Прополоти города, покосити сіно або допомогти викопати картоплю. Ось одного дня я домовився з такою жінкою, аби вона прийшла допомогти моїй матері.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩