Так швидко Наталя ще ніколи не збиралася. Відклала блузку зі спідницею, вітровоку на випадок дощу, туфлі улюблені, навіть бутерброд в дорогу зробила і в холодильнику залишила. – Ось чого ти надумала їхати? Та ще й серед тижня, – бурчав чоловік Сашко після ситної вечері. – Ти б краще песика погодував пішов, аніж запитання ставити. Їду, і все. Хочу я. – Наталка, ти ж майже щомісяця їздиш! Та Наталю було вже не зупинити

Так швидко Наталя ще ніколи не збиралася.

Відклала блузку зі спідницею, вітровку на випадок дощу, туфлі улюблені, навіть бутерброд у дорогу зробила і в холодильнику залишила.

-Ось чого ти надумала їхати? Та ще й серед тижня, – бурчав чоловік Сашко після ситної вечері.

-Ти б краще песика погодував, аніж запитання ставити. Їду, і все. Хоч раз на півроку можу я в місто з’їздити?

-Наталка, ти чого прибідняєшся, майже щомісяця їздиш.

-Так то по справах. А нині – за бажанням, за велінням душі. Втомилася я тут від одноманітності, тебе нікуди не витягнеш, тільки й знаєш у телевізорі своєму. Нудно, Сашко, нудно.

-Нудно їй… Ну їдь, провітрися, тільки вас ще сільських з Танькою там не бачили. Не заблукайте, бо доведеться виручати.

-З чого ми маємо заблукати, що вже ми зовсім, чи що сільські, нічого не розуміємо? Це ти сидиш невилазно, мужлан мужланом, культурного життя не бачиш. Тільки й знаєш, запчастини до машини купити, а більше нічим не цікавишся… А ми з Тетяною в кіно підемо, ось…

-Я думав, щось корисне, а вони в кіно… Телевізора тобі не вистачає, чи що… Компʼютер є. Теж мені подружки… Із села.

Та Наталю було не зупинити.

Сашко пішов годувати песика, голосно гримнувши дверима.

Їхали понад дві години. Ось і місто. Тетяна всю ніч спала на м’яких бігудях, намагаючись зробити кучері, тож очі злипалися, хилило на сон.

-Треба було «хімію» зробити, були б кучері, а то провозилася всю ніч, а толку нуль, – бурчала Тетяна.

Наталі було простіше, вона свою коротку стрижку феном уклала, як могла, тепер намагалася зберегти форму, щоб на весь день вистачило.

-Та годі тобі, вистачить, кому там потрібні наші зачіски.

-Ну не скажи, в люди таки їдемо, – Тетяна подивилася на подругу серйозно, немов іспит складати зібралася. – Тобі що, мужик під боком, а я жінка неодружена, мені себе можна і потрібно показувати.

Наталя посміхалася, згадавши буркотливого Сашка. – А мій учора бурчав, і сьогодні вранці посміювався, що вбралася, гадаю, заревнував…

-До кого? – здивувалася Тетяна. – На один день з’їздити і вже ревнощі?

-А хто його знає до кого? До міста, мабуть? Каже, зібралися дві з села, заблукаєте ще.

-Ой, Наталю, а я ж міста толком не знаю, окрім ринку і автовокзалу та найближчого до них торгового центру більше ніде й не була.

-Думаєш, я була? Діти їздять, внучку возять, там усілякі ігрові, як їх правильно, комплекси начебто, от і розважають Іринку.

Вона взяла подругу під лікоть.

-Ти не переживай, розберемося, не пропадемо, запитати ж завжди можна.

Від автовокзалу подруги вирушили спочатку до торгового центру.

-Глянь, Тетяно, яка білизна… Краса звичайно, але як носити таке, одні мотузочки, я б і на городі таке вивішувати посоромилася, Сашко мій би з хати виставив.

-А що, то так ще можна вдягнути, начебто пристойно. – Тетяна увійшла у блискучий від штучного світла магазин, почала шукати ціну комплекту, що сподобався.

А коли знайшла, позадкувала назад.

-Наталко, я минулого місяця диван новий купила, так ціна така ж… Як це так?

-Ходімо звідси, тут ціни не для нас.

Нарешті подружки знайшли відділ із жіночим одягом, де вартість була підходящою, і затрималися там більше аніж на годину.

-Стривай, Таня, мені ж Сашку треба хоч маєчку взяти, – Наталя стояла з повними пакетами, розчервоніла від примірки і задоволена покупками.

Сусідній відділ був повний чоловічого одягу. Сорочку та штани вона взяла навмання, а ще купила шорти. Довго крутилася біля куртки, роздивляючись, навіть на себе прикинула, визначивши, що підійде чоловікові.

Але колір бентежив, аж надто світла, куди він у ній у селі піде. Загалом куртка з рук Наталії знову перекочувала на вішак.

-Гаразд, не ризикуватиму, раптом не підійде, або колір йому не сподобається. А то він у мене, не дивися, що сільський, а як почне, то не переговориш його.

У тому ж торговому центрі подружки завітали в кафе.

-Наталю, ти в кафе давно була?

-Так років десять як не була. Це ще коли весілля Оленці гуляли в райцентрі в кафе, ось з того часу і не була.

-А я, пам’ятаю, по молодості, на екскурсію їздили, так от якось нас у кафе годували. Ну і на весіллі у твоєї Оленки у кафе побувала. Так то не рахується, це вважай що вдома, а тут місто, бач, як усе зроблено.

Жінки розгубилися від різноманітності страв, не зрозуміли одразу, де каса та як можна вибирати.

-А чай де у вас? – запитала Наталя, діставшись до касирки.

Молоденька дівчина мило посміхнулася.

-А ось, будь ласка, поряд із вами.

Наталя почервоніла, здивувавшись, як могла не помітити, де можна окропу набрати.

-Чуєш, Таня, окріп є, а заварка де? – Наталя вже посоромилася звертатися до касирки.

-Ну, ти що, очі розуй, ось же перед тобою.

Тетяна, встигнувши озирнутися, зорієнтувалася і навіть трохи запишалася, наче вона тут щодня була.

-Давай біля вікна сядемо.

З вікна саме відкривався вид на місто.

-Це ж яка висота, – ахнула Тетяна.

-Це з незвички, тут напевно п’ятий поверх всього.

-Ага всього… А здається, що до неба дістаємо. Ми ж звикли на землі жити.

-Це точно, теж дивлюся, ух.

-Ох, а все одно добре, готувати не треба, купив, поїв і посуд теж мити не треба. А в локшину начебто цікава, приправа якась додана, у нас такого зовсім немає.

-А я не люблю невідому їжу, – зізналася Тетяна. – Взяла ось м’ясо з овочами, то я хоч бачу, що це м’ясо…

-А мені тістечко сподобалося, я таке не вмію робити.

Виходячи з кафе, подруги важко несли пакети з покупками.

-І куди ми тепер із ними? – розгубилася Наталя, набрали, заздалегідь, а тепер тягатись із ними…

-А доведеться на автовокзал іти, у камеру схову здавати, – надумала Тетяна.

І вони, жмурячись від сонця, пішли на автовокзал.

-Ну ось, тепер людиною почуваюся, – сказала задоволена Наталя. – Кажуть, тут за три зупинки кінотеатр новий збудували, може, сходимо?

-Аякже, звичайно, підемо, що ж я даремно всю ніч на бігудях спала? – Тетяна підбадьорилася і навіть настрій піднявся від згадки про кінотеатр.

Наталя засміялася: – Там від твоїх кучерів уже нічого не залишилося, як і від моєї зачіски.

-Нічого, ми й так гарні.

-Ось це правильно, – підтримала Наталя. – Головне думати, що гарні, і все буде гаразд.

Вона взяла Тетяну під руку:

-Ну, ходімо, подружко, розвіємося, здивуємо народ… Там, мабуть, усі модні ходять, а ми з тобою так… З села, як каже мій Сашко.

-Ех, добре, пісню б заспівати, – підморгнула Тетяна.

Кінотеатр був величезний, стояв, сяючи темним склом і афішами.

-Куди тут входити, – розгубилися жінки, зупинившись перед входом. – Це що, двері, чи що? – Тетяна зробила крок вперед і двері автоматично відчинилися. Жінки завмерли, не наважуючись йти далі, а в цей час якісь підлітки прошмигнули у двері. І подруги пішли слідом.

-Ой, я ж чула про таке, і забула, – виправдовувалася Наталя.

Перший поверх займав величезний супермаркет.

-А кінотеатр тут? – запитала Тетяна дівчину, яка продавала чохли для телефонів.

-А ось ескалатором нагору, – показала дівчина.

-Ну, ескалатор ми знаємо, – зраділа Наталя. – Тільки він не працює. – Сходи стоять без руху, і жінки вже дивилися, де їм піднятися.

-Ну, значить ескалатором зі сходинки на сходинку, раз не працює, – вирішила Тетяна. І тільки підійшли ближче, як сходи почали рухатися.

-Ого, спеціально для нас увімкнули!

-Вибирайте, який ряд та місця, – дівчина вказала на екран.

-Ну, в середині, мабуть, – запропонувала Наталя подрузі.

-А може, ближче, раптом не чути?

Дівчина посміхнулася.

-Там колонки так встановлені, що чути скрізь.

-Зал номер два, називається «комфорт», – прочитала на квитку Тетяна. – Чуєш, Тетяно, з комфортом дивитися будемо. Це як? На дивані, як удома?

-Ага, диван тобі підігнали, – посміялася Наталя.

Біля входу до зали молодик перевірив квитки за штрих-кодом, чим знову здивував жінок. У самому залі йшли за нечисленними глядачами, орієнтуючись на них, і легко знайшли свій ряд та місця у центрі.

Звук приголомшив.

-Ой, як голосно, неправильно сіли, давай вище, там буде тихіше.

Але вище виявилося те саме, тому спустилися на свої місця.

-Зате сидіти зручно, – сказала Тетяна. – Тут між рядами ще по одному ряду можна поставити, не пошкодували, цілі крісла поставили.

-Напевно, це і є комфорт, – шепнула Наталя, відчувши, що крісло відхиляється назад.

-Так, ось це зала, я вперше в такому кінотеатрі, – захопилася Тетяна, буде про що вдома розповісти.

З кінотеатру вийшли під враженням від яскравих кадрів і дуже задоволені.

-А давай, Тетяно, морозиво!

-Та можна і по два!

-А на автобус не запізнимося?

-Ні, час ще є, не переживай, наші корівки нас дочекаються. Погуляємо містом, подивимося на легке життя і знову до нашого господарства.

-Та не таке воно тут і легке життя, – заперечила Наталя. – Асфальт, будинки височені, народу повно…
Наталка зупинилася.

-Слухай, ми ось соромимося з тобою, що не так одягнені, що зачіски не ті… А привези суто міського мешканця до села, так і він розгубиться, інший може не знає, з якого боку до корови підійти і як часник садити. Ні, ну уяви, адже точно розгубиться.

-Ну, якщо не знає, то одразу нелегко буде, це правду кажеш, – погодилася подружка.

-Тож, Тетяно, ніякі ми не з села, а просто кожному своє. Я ось уже втомилася, туфлі б скинула, та на городі по травичці пройшлася.

Надвечір сіли в автобус, і дивилися, як «пропливає» місто, яке втомилося за день.

-А мені сподобалося, – сказала Наталя. – Я б ще з’їздила. Сашка б показати, тільки він не захоче, каже завжди: «Що я там забув?».

-І мені сподобалось. І кафе, і торговий центр, і кінотеатр… А будинки які гарні є.

-Сашко, ти що, вже корову подоїв? – Наталя здивувалася, дізнавшись, що чоловік впорався без неї.

-Ну подоїв. Тобі коли з дороги?

-І сметану зробив?

-Звісно! Все як має бути. Поросятам дав само собою. І песик нагодований.

-Ой, Сашко, та ти ж мій господар! – вона припала до чоловіка. – А ти глянь, що я тобі привезла.

Наталя розстебнула сумку, в якій лежали пакети із покупками.

-Ой, це, постривай, це моє. А це ось! Тобі.

-О! І розмір мій. Вгадала.

-І що мені вгадати, – усміхнулася дружина. – За стільки років я б твої розміри не знала. Там ще курточка світла була, от не наважилася взяти, з тобою треба дивитися.

Вимкнули світло. А Наталя розповідала, що вони з Тетяною бачили в місті.

-Наче й багато разів була. А щоб так просто, для відпочинку, вперше поїхали.

-Значить, сподобалося. Ще хочеш з’їздити?

-Хочу, Сашко, хочу. Тільки тепер з тобою. З Тетяною поїздили, а тепер із тобою хочу. У кіно разом сходимо. Тільки не смійся: хочу культурно з тобою в кафе посидіти. Ну, то що поїдемо?

Сашко посміхався. Тільки у темряві його посмішку не було видно.

-Гаразд, з’їздимо, вмовила.

Він рукою злегка обняв її плече.

-Супроводжу вже тебе. Ех ти, Наталочко моя, з села!

Джерело