У свої 65 років я веду активне життя у селі, давно вже звикнувши до довічної важкої праці.

З того часу, як наш єдиний син і його дружина переїхали до міста, мої візити до них стали нечастими, головним чином тому, що я знаходжу відсутність у них охайності гнітючим.

Ми ніколи не прищеплювали синові звички підтримувати порядок – недолік, який, як ми сподівалися, виправить його дружина.

Однак і він, і невістка, схоже, байдужі до чистоти.

Бачачи їхні фінансові труднощі, ми з чоловіком купили для них однокімнатну квартиру з умовою утримувати її в чистоті – обіцянку, яку вони охоче дали, але не виконали.

Після косметичних покращень життєвого простору їхня зневага продовжувала розчаровувати нас.

Під час свого несподіваного візиту я зіткнувся з жахливим безладом, який збентежив мене .

Після пред’явлення ультиматуму квартира була тимчасово прибрана, але тільки для того, щоб повернутися в колишній стан при моєму наступному несподіваному візиті.

Розбита rорем, я запропонувала виселення як урок відповідальності, але мій чоловік чинив опір цьому, порадивши перестати втручатися у справи сім’ї.

Розриваючись між жорстоким уроком та повагою до їхньої автономії, я запитую себе: що краще – нав’язувати їм свої стандарти чи дозволити їм жити так, як вони хочуть?