Сестра та мама кажуть, що я меркантильна. Ми живемо у невеликому містечку з чоловіком та трьома дітьми у службовій однокімнатній квартирі, а моя сестра з двома дітьми живе у батьківському будинку з мамою. Будинок великий, два поверхи. Є в неї і квартира, але вона не може там жити, бо у 30 років залишилася інфантильною. З батьком дітей вона розлучилася через його пияцтво, гулянки та рідкісні, але ефектні появи.

Я завжди дуже переживала за неї, за її дітей, намагалася допомогти чим могла і матеріально, і подарунки дітям, оскільки сама вона зовсім не турбувалася з приводу того, що їм іграшки, наприклад, потрібні. Одягає їх зазвичай колишня свекруха та наша мама. Загалом, усі їх завжди шкодують та допомагають.

Працює сестра добу через троє, діти маленькі, тому регулярно залишала їх у нас, хоч і тісно в однокімнатній квартирі, але куди подітися ми ж сім’я. Та й мама завжди підтримувала, казала: «ви — рідні, маєте допомагати одна одній».

Вона, звичайно, теж допомагала, сиділа з моїми дітьми періодично (я в декреті не сиджу, а після закінчення лікарняного відразу виходжу на роботу). У нас у квартирі тісно, треба своє житло купувати, а отже, і заробляти треба. Загалом симбіоз у нас був.

Але ось вона повторно вийшла заміж за чоловіка, старшого за неї на 15 років, який відразу показав себе господарським, працьовитим, дуже товариським. Щоправда, відразу з’ясувалося, що він жахливий хвалько, все це сам про себе і розповідає. Його вона теж привела до батьківського дому.

Потім мати знайшла роботу в Києві, поїхала жити туди. А в мені в сестри відпала необхідність, тому що з дітьми тепер залишається її чоловік, коли вона на зміні, а з моєю маленькою дитиною 3 години на тиждень посидіти для неї виявилося, мабуть, важко.

У хаті батьків чужий дядько почав кричати на моїх дітей, ставити їх у куток, вони перестали там навіть розмовляти. Коли я вирішила все-таки поговорити мало не через пів року (дуже докоряю собі, що так довго терпіла, просто миролюбна людина, терплю до останнього), мені висловили, що новий чоловік — господар у цьому будинку, а ми своїми відвідуваннями його будинку раз на тиждень обмежуємо його особистий простір.

Мої батьки жодного слова йому впоперек не сказали, сестрі теж, їй взагалі вони забороняють щось говорити, тому що вона «плакати буде». Я почала обурюватися, що нам тісно в однокімнатній квартирі, приходимо бодай морально відпочити (мій чоловік, до речі, туди ніколи не приходив). Та й я з дітьми приходила в основному, коли чоловік після ночі (у нього графік п’ять ночей поспіль, два вихідні, і п’ять на день), бо якщо діти вдома після його ночі, відпочинку йому не буде, в жодному разі не дадуть поспати.

Загалом ніхто мене слухати не став, звинуватили в меркантильності, нібито я намагаюся заволодіти домом, і що через мене сестра продасть свою квартиру (в якій, до речі, новий чоловік півтора роки тому почав робити ремонт: розібрав підлогу, половину залив, а половину ліньки, квартира завалена сміттям і цементом) і віддасть мені гроші, щоб не лізла до них.

До речі, якщо вже звинуватили у меркантильності, то і на квартиру їй збирали всі родичі, і ціна їй 300-400 тисяч. Будинок у центрі міста – пару мільйонів коштує. І ще їй уже дача по заповіту буде належати.

Чому так? А тому що вона найжалісніша і справедливіша. Мама так каже. І зараз каже, що я не права, влаштувала скандал, незрозуміло, що хочу. А почалося все взимку, наступного дня після складання сестрою сесії (вона навчається на першому курсі в інституті на заочному).

Половину завдань зробила їй я, писала реферати, вивчала за неї нові для себе предмети, і все це ночами, оскільки дитина двох місяців зроду не давала нічого робити вдень, адже крім нього ще 3 і 5 років. Так ось в останній день вона притягла мене на іспит разом із немовлям, де я швиденько на п’ять здала за неї комп’ютерний тест, вона захоплено мені дякувала, наголосила, що стільки винна мені, що й не розрахуватися, а з наступного дня пішов розрахунок — як описано вище. Ось тепер і думаю: «чи насправді я меркантильна?».

КІНЕЦЬ.