Одружився тому, що боявся залишитись один. Мати вже у віці була (народила мене у 39 років), батька немає, сестер та братів теж.

Я не любив свою майбутню дружину, але був упевнений, що буду добрим чоловіком і батьком. Ми з нею разом росли, ходили до одного класу, а побралися, коли нам було вже по 32 роки.

Мати наполягала, щоб була сім’я, їй так буде легше, знаючи, що я не один залишусь після того, як її не стане. Зараз мені 44 роки, є двоє дітей (синові 10 років, а дочці 7).

Розумію, що їм потрібний батько, але нічого не можу вдіяти зі своїми почуттями.

Дружину не тільки не зміг покохати, а й зненавидів. Ні, я не зустрів іншу жінку, просто так більше не можу. Минулого року поховав матір. Від неї залишилася у спадок квартира, і я вирішив, що можу там жити один.

Головне я виконав, завів сім’ю, мати була дуже щаслива, любила онуків та й з невісткою ладнала.

Тепер у мене розв’язані руки, нічого не потрібно і нікому пояснювати. Думаю, що дружина тільки зрадіє моєму рішенню.

Дітям допомагатиму, забиратиму їх до себе на вихідні, залишу квартиру. Виростуть, зрозуміють мене. Надіюсь дуже на це.

Тяжко жити з некоханою людиною, все дратує, навіть додому йти не хочеться. Незважаючи на те, що так склалося моє сімейне життя, я зовсім не шкодую про те, що колись прийняв таке рішення.

У мене є діти, старість не такою самотньою буде. Ось тільки зараз я зрозумів, що мала на увазі моя мати.

КІНЕЦЬ.