Протягом 20 років я була на заробітках в Німеч чині. Коли я повернулася додому дочка nерестала вважатu мене матір’ю

 

Доньці було 10 років, а мені 33, коли нас покинув її тато. Я залишилася без допомоги, жили ми в місті і самостійно тягти дочку і відкладати їй щось на життя було просто неможливо, тому я прийняла тоді для себе важке рішення: відправитися на заробітки до Німеччини. У мене є медична освіта, тому я з легкістю знайшла там роботу доглядальницею за однією бабусею. Повернулася я, коли мені вже було 45 років, на заробітках я пробула довгих 12 років.

Зараз моя дочка не визнає мене, каже, що я її покинула, і я нікудишня мати Жила вона весь цей час у моєї мами в селі; в ній я не сумнівалася, вона добра і турботлива, тому з легкістю могла підмінити мене. Я не думала, що в цьому є щось страшне, адже вона завжди під люблячим поглядом. Мами не стало кілька місяців тому, і я повернулася до рідного дому. Вирішила допомогти їй все організувати, і щоб ми підтримали один одного в цей нелегкий час. Дочка вчилася в Києві, тому за зароблені гроші я купила їй там велику трикімнатну квартиру ближче до центру.

На жаль, дочка не хоче мене визнавати, постійно лише повторює, що я її кинула, що ні відвідувала, ось і мамою її зватися не маю права. Я пробую до неї достукатися, але все даремно, як горох об стіну. — Ти мене покинула! Як ти смієш називатися моєю матір’ю ?! — повторює дочка з претензією. — Ну що ти таке кажеш? Хіба не розумієш, що я це все для тебе робила? Тоді одинакам було не вижити, ось і довелося щось вигадувати.

Я тобі кілька разів в тиждень дзвонила, а потім і телефон з камерою купила, щоб по відеодзвінків говорити. Я для тебе старалася, хотіла, щоб ти ні в чому не потребувала! Ти зараз можеш спокійно жити в столиці, хіба могла б я таке дозволити собі, якби працювала тут? Мені прикро, що дочка не розуміє, що в маленькому містечку вижити матері-одиначці з дитиною майже не можливо.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩