Оля запросила подругу Віру в гості, бабуся Ганна Борисівна спекла шарлотку, накрила стіл. – Доброго дня, мої хороші. Ну, дівчатка, мийте руки і сідайте за стіл, – запросила Ганна Борисівна. Дівчата зайшли на кухню і сіли за стіл. – Зачекайте хвилинку, – сказала бабуся і вийшла у іншу кімнату. Ганна Борисівна повернулася за хвилину з якимось пакетом у руках. – Ось тримай це тобі, – бабуся передала його Вірі. Дівчина відкрила пакет і ахнула. – Звідки ви…, – хотіла щось сказати Віра, але не витримала і заплакала

 

Сьогодні Оля помітила на ринку черешню. Та не просто черешню, а справжню ЧЕРЕШНЮ. Оля такої великої ніколи не бачила.

– Можна спробувати? – не втрималася вона.

– Пробуй, – махнув рукою кароокий продавець. Його очі були схожі на ці темні блискучі ягоди.

Оля спробувала і застигла від насолоди. І їй чомусь дуже захотілося купити цієї черешні для бабусі. Ганна Борисівна її завжди любила, а тут така… Дівчина полізла в гаманець, витягла звідти сто гривень, що залишилися, і простягла продавцю.

– Ось. Наскільки вистачить.

Він уважно подивився. І поклав на терези пакет із черешнею. Потім усміхнувся і додав до того, що там уже було щедру жменю майже стільки ж.

– Їж на здоров’я!

– Дякую. – розгубилася вона. – Я не собі, я бабусі.

– І бабусі на здоров’я. Нехай довго живе.

“Ой, нехай. Нехай бабуся живе довго-довго”. – Думала Оля, поспішаючи до бабусиного будинку.

– Оля, а ти чого сьогодні? Я не чекала.

Бабуся заметушилася в маленькому коридорі, дістаючи капці. А потім сиділа на кухні, торкаючи сухенькими вузлуватими пальцями великі ягоди і по-дитячому дивуючись.

– Це ж треба! Та хіба буває така велика. Навіть їсти шкода. А солодка!

І Оля раділа її радості. І тому що змогла здивувати бабусю. Зазвичай бувало навпаки.

Бабуся з дитинства вміла викликати у внучки захоплення. Тільки для Олі варила вона запашне малинове варення з дивовижно смачними пінками, для неї могла змайструвати з обрізків тканини маленьку милу лялечку, для своєї Олі в одну з булочок завжди додавала щедру жменю темних солодких родзинок. Такий був сюрприз.

Вона і зараз намагалася побалувати чимось Олю. І неважливо, що погано бачила, руки були ніби не свої. Оля хвалила підгорілий пиріг, притискала до обличчя криво зв’язаний шарф і цілувала бабусю в зморшкувату щоку.

– Щаслива ти, Оля. – зітхнула якось подруга Віра. І голос її здригнувся. – А я так мріяла, щоб моя мама хоч раз у житті зробила щось спеціально для мене. Бабусі в мене немає, не стало її давно.

– Ти що, Віро. – здивувалася Оля. – Мені завжди здавалося, що тітка Надя тебе дуже любить. Пам’ятаєш, як вона одягала тебе? Усі дівчата заздрили.

– Одягала. – сумно посміхнулася подруга. – Тільки не для мене вона це робила. Для себе. Щоб всі говорили, он, мовляв, як добре у Наді донька одягнена. Адже в мене, Олю, в дитинстві жодного дня народження мого не було. Ти не пам’ятаєш, ми з тобою згодом познайомилися. На всі свята за стіл сідали лише мамині гості. Мені дівчат запрошувати не дозволялося. Тільки торбинку з цукерками до школи. Цукерки завжди були дорогі, щоб краще, ніж в інших. І подарунки вона дарувала лише ті, що вважала корисними та практичними.

– Віро, як же так. Я нічого не знала.

– А я нікому ніколи про це не говорила. Я й на економічний вступила, бо мама хотіла. А мріяла стати стюардесою.

* * * * *

– Бабусю, мені так Віру стало шкода. Я мало не заплакала. – розповідала зараз Оля бабусі. – Пам’ятаєш, як ти мені кошеня подарувала? Коли мама з татом проти були. Сказала: “Подарунок має бути дивом, радістю, мрією. Інакше це не подарунок”. Вони спершу сердилися, а потім і самі полюбили його. А я була така щаслива!

Бабуся задумливо перебирала великі ягоди та уважно слухала.

– Гірко це, Олю. Мама її, може, й старалася для доньки, а зрозуміти, що Вірі насправді було важливо, не змогла. От і живе дівчинка з образою у душі. Людині, якій радість не дарували, найважче на неї щедрим бути. Жаль, якщо в неї душа зачерствіє. А ти знаєш, що твоя подруга любить?

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩