Степан приїхав додому пізно. Він відкрив двері своєї квартири, як раптом почув з кухні голос дружини і її подружок. Судячи з усього, вони гульбанили… Степан обережно зняв кросівки і зайшов на кухню. – О, Степан, – Інна здивовано дивилася на чоловіка. – Ти чого сьогодні приїхав? Але добре, що приїхав. Відвезеш нас в ресторан? Степан оглянув кухню. На плиті і в мийці стояв брудний посуд. – Не відвезу, – несподівано сказав він. – Це ще чому? – Інна аж присіла від здивування. – Бо машини нема, – сказав Степан. – Що?! Як нема?! – Інна не розуміла, що відбувається

 

За вікном пролітали поля й лісосмуги. Степан їхав на машині, одну руку тримаючи на кермі, а другою підперши щоку.

Настрій у нього був байдужий. Він ніби змирився з усім і просто погодився плисти за течією.

Кондиціонер раптом вимкнувся. Степан зітхнув. Він пустив скло на дверцятах. Почувся запах соняшника і польових трав. Вечоріло.

Коли його відправили в інше місто по роботі, Степан навіть був радий.

Хоч кілька днів не бачити ці обличчя, не слухати плітки і не відчувати недобрих поглядів.

Він працював у компанії з продажу запчастин до вантажівок.

Одну з деталей помилково відправили в інше місто. А замовник уже заплатив за неї і чекав у термін.

Начальник у Степана розбиратися з цим не захотів. Просто поставив Степана перед фактом – або їдеш на своїй машині, за свої гроші, п’ятсот кілометрів, або оплачуєш фірмі збитки, або звільняйся, якщо не догледів.

Степан звільнитися не міг – кредит на машину та й жити на щось треба.

Довелося стиснути зуби і їхати. Колеги сміялися. Навіть до ладу було незрозуміло чому, просто так пішло все з самого початку…

У сім’ї також усе трималося абияк. Дружина Інна нещодавно заявила, що втомилася від шлюбу, що їй набридло проводити час на самоті або в компанії сковорідок та каструль.

Вона сварилася до чоловіка через невелику зарплату, через його м’якотілість, через те, що через кредит на машину вони цього року не поїхали на море.

Хоча сама ж і наполягла на тому, щоб брати саме цю недешеву модель, а Степан був проти.

Дружина цілими днями дивилася серіали і розмовляла з подружками по телефону. Найчастіше він приходив вечорами додому, сам смажив пару яєць і засинав на дивані біля телевізора.

Напередодні ще й найкращий друг підвів. Взяв гроші у борг. У визначений термін не віддав. А дзвінки та повідомлення просто ігнорував. Степан похмуро згадував слова діда про те, що якщо захочеш втратити друга, дай йому в борг.

Словом, якось не клеїлося. Все й зовсім.

Раптом пролунав якийсь звук, а через кілька хвилин новенька машина просіла на праве переднє колесо.

Степан вийшов з машини. Одне колесо спустило.

Степан зробив глибокий вдих. Тільки цього ще бракувало.

Телефон показував відсутність сигналу. Запасного колеса в машині не було. Судячи з карти, найближче село було за п’ятнадцять кілометрів.

Степан нервово хихикнув. Несподівано вдалині почулося торохтіння мотора.

Через кілька хвилин навпроти з тріском зупинилися старенька машина.

З-за керма визирнув дідусь. У старій запраній, але добротній сорочці, шортах трохи нижче коліна з пояском і шльопанцях.

З-під колись білого кашкета, що вицвів, вибивалися сиві пасма, а на обличчі красувалися хвацько закручені на кутах вуса.

Степан мимоволі посміхнувся.

-Що синку, зламався? – підійшовши ближче, поцікавився гість.

Степан кивнув і роздратовано штовхнув колесо.

-Ну годі тобі, – дід уважно оглянув колесо. – Тут роботи на півгодини.

Степан замислився. Несподівана допомога в особі діда вселила в нього надію.

-Ти давай кидай тут машину, закривай, і поїхали, переночуєш у нас зі Степанівною, а зранку вже поміняємо колесо.

Є в мене стара шина, підійде сюди, тобі доїхати до ремонту вистачить, – запропонував дід.

Степан почухав потилицю, потім махнув рукою, забрав сумку з речами, документи, телефон із салону, поставив авто на сигналізацію.

Несподіваного помічника звали Микола Микитович. Він із дружиною Анастасією Степанівною жив у тому селі, що й було на карті за п’ятнадцять кілометрів.

На задньому сидінні гриміли відра, якісь городні інструменти, каструлі.

-Я, значить, поїхав до куми. Її добро їй і відвезти. Думаю, зріжу полями, – розповідав дід Микола. – А тут ось тобі маєш…

Степан слухав веселі історії несподіваного помічника і майже забув про те, що в місті на нього чекають обридла робота і сварлива жінка.

-А тебе, синку, як сюди занесло? – спитав дід Микола, хвацько викручуючи кермо.

Степан почав плутано розповідати. Розповідь плавно перейшла у роздуми про життя. Хлопець зітхнув. Не хотів він скаржитися, але мимоволі так воно й виходило.

-Ну нічого, нічого, – поплескав його по плечу Микола Микитович. – Життя, воно ж від тебе залежить. Як ти з ним, так і воно з тобою. Не сумуй.

Вже стемніло. Машина під’їхала до дерев’яного старенького, але добротного паркану. По ньому вився виноград, обплітав металеву сітку над хвірткою.

Навколо все потопало в кущах, розливався пряний запах і літали нічні метелики, що збирали нектар.

Зрідка шелестіли крила кажанів і чулося стрекотіння цвіркунів.

Прийняли гостя дуже радісно. На кухні клопотала маленька, бадьора жіночка в квітчастому халаті і фартуху.

Вона вручила Степанові рушник і відправила у двір мити руки в умивальнику.

А потім на столі в кухні перед ним з’явилися смажені карасі, варена картопля, соління з льоху, холодець, компот і навіть домашнє ігристе.

Степан і схаменутися не встиг, як за розмовами вже наминав страви за обидві щоки і нахвалював.

-Голодний якийсь, – посміювалася господиня. – У місті, мабуть, не годують так?

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩