Степан приїхав додому пізно. Він відкрив двері своєї квартири, як раптом почув з кухні голос дружини і її подружок. Судячи з усього, вони гульбанили… Степан обережно зняв кросівки і зайшов на кухню. – О, Степан, – Інна здивовано дивилася на чоловіка. – Ти чого сьогодні приїхав? Але добре, що приїхав. Відвезеш нас в ресторан? Степан оглянув кухню. На плиті і в мийці стояв брудний посуд. – Не відвезу, – несподівано сказав він. – Це ще чому? – Інна аж присіла від здивування. – Бо машини нема, – сказав Степан. – Що?! Як нема?! – Інна не розуміла, що відбувається

За вікном пролітали поля й лісосмуги. Степан їхав на машині, одну руку тримаючи на кермі, а другою підперши щоку.

Настрій у нього був байдужий. Він ніби змирився з усім і просто погодився плисти за течією.

Кондиціонер раптом вимкнувся. Степан зітхнув. Він пустив скло на дверцятах. Почувся запах соняшника і польових трав. Вечоріло.

Коли його відправили в інше місто по роботі, Степан навіть був радий.

Хоч кілька днів не бачити ці обличчя, не слухати плітки і не відчувати недобрих поглядів.

Він працював у компанії з продажу запчастин до вантажівок.

Одну з деталей помилково відправили в інше місто. А замовник уже заплатив за неї і чекав у термін.

Начальник у Степана розбиратися з цим не захотів. Просто поставив Степана перед фактом – або їдеш на своїй машині, за свої гроші, п’ятсот кілометрів, або оплачуєш фірмі збитки, або звільняйся, якщо не догледів.

Степан звільнитися не міг – кредит на машину та й жити на щось треба.

Довелося стиснути зуби і їхати. Колеги сміялися. Навіть до ладу було незрозуміло чому, просто так пішло все з самого початку…

У сім’ї також усе трималося абияк. Дружина Інна нещодавно заявила, що втомилася від шлюбу, що їй набридло проводити час на самоті або в компанії сковорідок та каструль.

Вона сварилася до чоловіка через невелику зарплату, через його м’якотілість, через те, що через кредит на машину вони цього року не поїхали на море.

Хоча сама ж і наполягла на тому, щоб брати саме цю недешеву модель, а Степан був проти.

Дружина цілими днями дивилася серіали і розмовляла з подружками по телефону. Найчастіше він приходив вечорами додому, сам смажив пару яєць і засинав на дивані біля телевізора.

Напередодні ще й найкращий друг підвів. Взяв гроші у борг. У визначений термін не віддав. А дзвінки та повідомлення просто ігнорував. Степан похмуро згадував слова діда про те, що якщо захочеш втратити друга, дай йому в борг.

Словом, якось не клеїлося. Все й зовсім.

Раптом пролунав якийсь звук, а через кілька хвилин новенька машина просіла на праве переднє колесо.

Степан вийшов з машини. Одне колесо спустило.

Степан зробив глибокий вдих. Тільки цього ще бракувало.

Телефон показував відсутність сигналу. Запасного колеса в машині не було. Судячи з карти, найближче село було за п’ятнадцять кілометрів.

Степан нервово хихикнув. Несподівано вдалині почулося торохтіння мотора.

Через кілька хвилин навпроти з тріском зупинилися старенька машина.

З-за керма визирнув дідусь. У старій запраній, але добротній сорочці, шортах трохи нижче коліна з пояском і шльопанцях.

З-під колись білого кашкета, що вицвів, вибивалися сиві пасма, а на обличчі красувалися хвацько закручені на кутах вуса.

Степан мимоволі посміхнувся.

-Що синку, зламався? – підійшовши ближче, поцікавився гість.

Степан кивнув і роздратовано штовхнув колесо.

-Ну годі тобі, – дід уважно оглянув колесо. – Тут роботи на півгодини.

Степан замислився. Несподівана допомога в особі діда вселила в нього надію.

-Ти давай кидай тут машину, закривай, і поїхали, переночуєш у нас зі Степанівною, а зранку вже поміняємо колесо.

Є в мене стара шина, підійде сюди, тобі доїхати до ремонту вистачить, – запропонував дід.

Степан почухав потилицю, потім махнув рукою, забрав сумку з речами, документи, телефон із салону, поставив авто на сигналізацію.

Несподіваного помічника звали Микола Микитович. Він із дружиною Анастасією Степанівною жив у тому селі, що й було на карті за п’ятнадцять кілометрів.

На задньому сидінні гриміли відра, якісь городні інструменти, каструлі.

-Я, значить, поїхав до куми. Її добро їй і відвезти. Думаю, зріжу полями, – розповідав дід Микола. – А тут ось тобі маєш…

Степан слухав веселі історії несподіваного помічника і майже забув про те, що в місті на нього чекають обридла робота і сварлива жінка.

-А тебе, синку, як сюди занесло? – спитав дід Микола, хвацько викручуючи кермо.

Степан почав плутано розповідати. Розповідь плавно перейшла у роздуми про життя. Хлопець зітхнув. Не хотів він скаржитися, але мимоволі так воно й виходило.

-Ну нічого, нічого, – поплескав його по плечу Микола Микитович. – Життя, воно ж від тебе залежить. Як ти з ним, так і воно з тобою. Не сумуй.

Вже стемніло. Машина під’їхала до дерев’яного старенького, але добротного паркану. По ньому вився виноград, обплітав металеву сітку над хвірткою.

Навколо все потопало в кущах, розливався пряний запах і літали нічні метелики, що збирали нектар.

Зрідка шелестіли крила кажанів і чулося стрекотіння цвіркунів.

Прийняли гостя дуже радісно. На кухні клопотала маленька, бадьора жіночка в квітчастому халаті і фартуху.

Вона вручила Степанові рушник і відправила у двір мити руки в умивальнику.

А потім на столі в кухні перед ним з’явилися смажені карасі, варена картопля, соління з льоху, холодець, компот і навіть домашнє ігристе.

Степан і схаменутися не встиг, як за розмовами вже наминав страви за обидві щоки і нахвалював.

-Голодний якийсь, – посміювалася господиня. – У місті, мабуть, не годують так?

-Та дружина майже не готує, – підтвердив Степан, але потім додав. – Якось у нас кожен сам собі готує.

Микола Микитович підняв брову.

-Ми з Анастасією Степанівною вже сорок років разом живемо, – він з усмішкою глянув на дружину. – Разом тут будинок збудували, разом город доглядаємо, дерева садили, господарство вели, дітей виростили. Словом, знаємо один одного, як облуплені.

Степан слухав, як школяр на уроці. Уважно і з якоюсь іскрою в очах.

-…А вона мене, як і раніше, щодня запитує, що приготувати, – Микола Микитович посміхнувся у вуса.

-Якось влітку залишились ми без хазяйства, а значить без м’яса та без грошей, – сказала Анастасія Степанівна. – Так Миколка будь-якої роботи не цурався, на рибалку їздив, продавав рибку, щоб було чим дітей годувати. Воно хоч і погано, але, коли разом, легше.

-Коли вдома добре, і робота в радість, – підтвердив господар. – Якщо знаєш заради чого, то й вулиці мести підеш.

Після вечері господиня відвела Степана до маленької кімнатки, показала спальне місце. І вперше за довгий час Степанові було так добре в цьому будинку, з цими людьми, спокійно на душі, ніби його повернули в дитинство. Він лежав на пледі на старому скрипучому ліжку з сіткою, слухав, як за вікном шелестить виноград.

Вдихав запах сухих квітів, м’яти, скошеної трави. Запах доброти, домашнього тепла та затишку. Того, чого давно не було в їх з Інною квартирі…

…На ранок Степан прокинувся сам і несміливо зайшов на кухню. Анастасія Степанівна вже ставила на стіл гарячі млинці.

-Доброго ранку, сідай, поїси в дорогу, – привіталась вона. – Микитович тебе на дворі вже чекає.

Після сніданку вони вдвох із дідом Миколою завантажили у багажник змінну покришку, домкрат, насос та інші необхідні інструменти.

Хазяйка будинку обняла Степана на прощання, як рідного. Щось було в цих обіймах щире, добре, душевне. І так йому не хотілося залишати цей будинок, де кожен кут, кожна цеглинка дихали затишком і спокоєм.

Дід Микола завів мотор, що торохтів, і вони рушили.

У вікна дуло прохолодне ранкове повітря з полів. Пахло річкою, очеретом та акацієвим медом. Степан знову слухав свого нового знайомого, цього разу посміхався і сміявся.

Залишене на ніч у полі авто все вкрилося краплями роси та сухими квітками акації. Удвох чоловіки швидко поміняли колесо.

-Дякую вам, Миколо Микитовичу, – Степан міцно потиснув шорстку долоню. – Не знаю, як вам і дякувати.

-Та годі тобі, – дід поплескав його по плечу іншою рукою, як старого друга. – Будеш у наших краях, то заходь. Їдь, синку, їдь. В добру путь!

Автомобіль рівно гудів мотором. Степан задумливо дивився на карту – до кінця поїздки залишалося ще близько трьохсот кілометрів.

Потім він раптом викрутив кермо, посміхнувся і рішуче поїхав у протилежному напрямку…

…Степан приїхав додому пізно. Відчинивши двері своєї квартири, він раптом почув з кухні голос Інни і її двох подружок.

Судячи з усього, вони ще й гульбанили… Він обережно зняв кросівки і зайшов на кухню.

-О, Степан, – Інна здивовано дивилася на чоловіка. – Ти чого сьогодні приїхав? Але добре, що приїхав. Відвезеш нас в ресторан?

Степан оглянув кухню. На плиті і в мийці стояв брудний посуд. На столі ігристе, коробка з-під піци…

-Не відвезу, – несподівано сказав він.

-Це чому ще? – Інна аж присіла від здивування.

-Бо машини нема, – сказав Степан.

-Інночко, ми, мабуть, підемо, – подружки, передчуваючи недобре, вискочили з кухні і квапливо почали збирати речі по коридору. Про їхній відхід сповістили двері, що голосно гримнули…

-Що?! Як нема, ти зовсім, чи що?! – Інна скочила з табуретки і підбігла до чоловіка.

-Я її продав. А ще я звільнився з роботи, – додав Степан.

-Та, ти, ти, ти… – Інна не знаходила слів. – Ти чим думав, га?

-Тим, чим треба, – спокійно відповів Степан, дивлячись на дружину.

-Зовсім вже, – шипіла Інна. – Негайно повертай машину, а то я… я… Я на розлучення подам!

-Подавай, – байдуже глянув на неї Степан…

…Грошима з продажу автомобіля він закрив ненависний кредит наступного ж дня.

Інна зібрала речі і поїхала до мами, знову пригрозивши розлученням.
Але Степана це вже не турбувало. Він сам вирушив у ЗАГС, щоб першим подати заяву. І саме на шляху туди зустрів друга-боржника.

Той купу разів вибачався за затримку, але всі гроші віддав одразу на руки.

Увечері Степан вирішив розібрати шафи на балконі, щоб остаточно відсортувати речі колишньої дружини.

У купі старих журналів він несподівано знайшов альбом із дитячими фотографіями.

На них маленький Степан тримав за руку маму і свою тітку Таню, яка нині жила десь у селі біля Житомира.

Альбом навіяв почуття приємної теплоти, легкості та ностальгії, ніби зі спини зняли купу важких мішків.

Стало душевно й затишно, як у хаті дідуся Миколи.

Можна було вдихнути на повні груди, не переживати через недобрі погляди і причіпки.

Степан сів на підлогу. Усміхнувся сам собі в скляні дверцята шафи.

Він взяв до рук дитяче фото і почав шукати в мережі квиток на найближчий поїзд в Житомир…

КІНЕЦЬ.