Ох і добре в матусі… Олена з вечора приїхала в село на останньому автобусі.

Дядько Василь, все в тих же великих окулярах, у тому ж незмінному картузі, всю дорогу поглядав на Олену, і намагався менше трясти маленький жовтий «запорожець» по вибоїстій дорозі.

-У гості, чи назовсім приїхала?

-У гості, дядьку Василю.

-Ти дивись яка вже доросла, мабуть женихаєшся на повну силу?!

-Дядьку Василю, – засміялась Оленка. – Я одружена вже рік!

І жінка показала каблучку на тоненькому безіменному пальчику.

-Це ж треба … А коли ж ти встигла? Все ж з Вітькою моїм в бурʼянах і кропиві бігали малі, памʼятаєш?

-Пам’ятаю, дядьку Василю, – посміхнулась Оленка. – Звичайно пам’ятаю…

-А заміжня?

Оленка махнула рукою якось незрозуміло.

-Що, не наш наречений?

-Ні, з міста.

-Охо-хо, дівко. Важко тобі буде…

-Це чому ж, дядьку Василю?

-Та тому, що сільській свекрусі треба ще постаратися догодити, а вже міській, то як? Не нашого поля ягода… Важко тобі дівко буде, ой як важко…

Олена замовкла і залишок дороги дивилася у вікно, на поля, які пробігали повз, на дерева, річку, що блакитною стрічкою звивається і біжить, біжить…

-Приїхали Оленко, я додому тебе довіз.

-Дякую, дядьку Василю, – вийшла Оленка з машини.

-Ти пробач мені доню, старого, я ж від щирого серця, по-батьківськи…

-Все добре, дядьку Василю. Віктору привіт…

-Передам, передам люба, а як же ж…

Оленка відкрила хвіртку і зайшла на своє рідне подвірʼя.

Мати побачила її, кинула відро з огірками і побігла назустріч доньці!

А сама плаче…

-Оленко, дівчинко! А бабуся, як знала, каже треба млинців напекти! Оленочка може приїде… – казала крізь сльози мати.

Вийшла бабуся, закутана в плед і в стареньких калошах. Посміхається…

-Оленочко, дитинко, ну слава Богу, зачекалася я тебе, моя люба! – сказала старенька і теж заплакала.

Аж тут і брат з городу прибіг. Великий вже який. Підхопив її немов пушинку, закружляв в обіймах…

Он і батько, руки витирає від мазуту, старається, тримається, милується на свою дочку з міста.

Не витримав, підійшов, а Оленка стрибнула в обійми, як у дитинстві…

Вони сіли вечеряти на вулиці під грушею. Там і стіл стоїть і лавки, типу веранди.

Олена сходила з мамою корову зустрічати. Потім мама доїла, а вона ганчіркою комарів відганяла.

Подружки дізналися, що вона в селі, то зразу прибігли, галасують, сміються до Бориса, брата Олени, поглядають захоплено.

Той без футболки, засмаглий, мʼязами грає, на дівчат без сорому дивиться, підморгує.

На лавку вийшли, секретами діляться, побалакали та й розбіглися…

Безтурботні, це вона, Оленка, дружина чоловіка…

З матусею вони на веранді допізна засиділися.

Стрекочуть цикади, пташки якісь нічні цвірінькають, вдалині сич на озері ухає, десь собаки гавкають, то сміх пролунає, то сміх дівчачий, а запахи, ммм…

Сіном свіжоскошеним, ягодами, влітку, молоком від корів пахне…

-Як живу? Добре живу, матусю, не переживай…

Та тільки серце материнське не обманеш…

-Я ж бачу, доню, – сказала мати. – Щось не так.

Олена раптом заплакала.

-Не можу я так більше! Не можу, матусю!

Мати не розуміла, що відбувається.
-Свекруха постійно сміється, селом називає. Його відправляє то в кіно, то в ресторан, а мені каже, щоб не ходила, не ганьбилася. Мовляв, село я, поводити себе не вмію…

Поки її не було, ми добре жили, а як приїхала, то все… А тут ще якась подруга дитинства зʼявилася, то туди їм разом треба піти, бо там спільні знайомі, то сюди…

Ми спимо лежимо, а вона, ця Олеся, прийшла і між нами лягла, скучила каже по Михайлу, побалакати треба.

Вона відкрито не сміється вона так, жартики всілякі в неї, в незручне положення мене ставить. А він усміхається сидить…

Я не стерпіла, сказала йому що йду, він плечима знизав і все… Матусю, він же ж три роки до мене залицявся, як так?..

Плаче Олена в маминих обіймах…

Батько вийшов похмурий, мабуть чув розмову, братові терміново вийти знадобилося, бабуся, у два пледи кутаючись вийшла.

Сидять мовчать.

Батько перший не витримав:

-Зінаїда Яківна давно на пенсію проситься, ось приїжджай на її місце, досить, нажилася по чужих кутах, та в служінні у чужих людей…

-І то правда, доню… Звичайно, наша лікарня не рівня міській, але все ж …

-А я йому ще влаштую, – сказав брат похмуро…

-Не треба Борисе, не треба внучику. Господь відведе від Оленки поганих людей, – сказала бабуся.

Розлучилися вони швидко, спільного нічого немає, дітей також немає.

Працює Олена у лікарні, живе у батьків ніби й не було цього заміжжя і сліз незліченних.

-Олено Сергіївно, можна?

-Так, звичайно… Віктор?

Хлопець, її друг дитинства, перше кохання і перші сльози, стоїть і тримає одну руку іншою.

-Давай проходь… – Олена обробляє руку, а сама сліз не може стримати…

Образив він її тоді… Ось і вийшла заміж, спеціально, щоб знав…

-Болить, Вікторе?

-Ні, коли ти поруч, то й не боляче…

…Тепер весілля справжнє було, не таке, як перше, що навіть батьків не можна було покликати.

Тепер усе село гуляло!

…Добре у матусі, прибігла, сидять чай, п’ють, очі блищать…

-Що? Що? Доню?

-Мамо, я така щаслива, у нас…

-Та ти дівчинко моя… Мааамо, йдіть сюди… Бабусі скажу?

Махає Оленка головою.

-Звісно!

-Мамо, чуєте?

-Ну, йду…

-Правнук скоро буде у вас, або правнучка!

-Та ти що? Ох, дівки, ох радість, так радість… А свати знають? Стара сваха знає? Вона рахуй старше за мене, років на сім… От так радість!..

…Внучка восени народилася. Красуня. Кожному хотілося, щоб на нього була схожа.

-Викапана я, – сміється Борис. – От викапана я моя племінниця,…

Регочуть усі, раді новому члену великої родини…

Іринка дівчинку назвали.
-Михайле, мені набридли ваші гулянки і весь цей безлад! Чому твоя дружина не доглядає тебе, мені це набридло!

-Мамо, ну ти сама хотіла щоб Олена, поїхала… Ти ж до мене Олесю сама підсувала, коли я з Оленою жив.

Я любив Олену, мамо, по-справжньому, а Олеська твоя… Погана вона мамо… І гуляща…

-Любив? А що ж ти тоді відпустив її?!

-Так ти ж влізла, матусю! Ти забула, чи що?

-Вчися сам приймати рішення! До чого тут я! Їдь, поверни її…

-Кого, мамо? Вона одружена і в неї дитина…

-Твоя дитина?

-Ні, вона вийшла заміж і здається, вона дуже щаслива…

КІНЕЦЬ.