Часом так буває в житті, що в один день твоє життя перевертається з ніг на голову. Так трапилось і у нас, коли неочікувано мій чоловік тяжко захворів і відійшов у засвіти. У нас залишилась донечка. Вона і стала моєю розрадою у ці дні горя.

Вероніка була дуже схожою на тата. Коли я дивилась у її очі, то відразу бачила його.

Коли донька підросла, то наше життя стало більш-менш стабільним. Та якось після святкування семиріччя Ніки до нас постукала якась невідома жінка. Вона сказала, що має серйозну розмову до мене і я не могла її не впустити.

Незнайомка представилась Вікторією і почала показувати мені світлини своєї дочки. Вона розповідала, що ми народжували в один день і в одному пологовому. Декілька днів тому до неї приходила старенька бабуся, яка в свою чергу повідала історію про те, як працювала акушеркою і переплутала наших діток. Тепер вона вже стара і хоче померти зі спокійною душею. А цей гріх мучить її все життя.

В таку заплутану історію я повірити не могла. Але жінка була така серйозна та щира, що я вирішила розібратись із цим та позичила у мами грошей на тест ДНК. Результати мене просто шокували. Виявилось, що Вероніка не моя донька. І сім років я виховувала чужу дитину, а моя в той час була так поряд.

Та далі почалось найцікавіше. Коли ми з Вікою стали розмовляти та думати, як жити далі, то я задалась питанням, чому і Вероніка, і Богдана так схожі на мого покійного чоловіка. Тоді показала світлину його Вікторії і вона заплакала.

Виявилось, шо це батько її дитини.

Вдома я сиділа і дивилась на стелю, бо не могла повірити, що таке взагалі буває в житті. Який тут вихід? Тепер потрібно забути про все, що було колись і про витівку чоловіка заради щастя наших діток. Що було, того вже не зміниш.

Зараз наші дівчатка ходять в один клас та навіть вважають одна одну найкращими подругами. Мене тішить, що ми з Вікою змогли не піддатись емоціям і ситуація склалась саме так. Коли дітки підростуть, то ми обов’язково розповімо їм, що вони не просто друзі, а й сестрички.

КІНЕЦЬ.