Смішна причина, чому я вирішила розлучuтuся з чоловіком, але мене стримує спільна донька!

 

Можливо, ця історія може змінити ваше сприйняття шлюбу, тому вам варто її прочитати. У ній йтиметься про те, як я зрозуміла, яку помилку зробила, коли погодилась одружитися з чоловіком, але перед цим не жила з ним.

Раніше не існувало поняття цивільного шлюбу, тому, якщо пара розуміла, що хоче перейти на новий етап стосунків і бути один з одним частіше, то вони одружувалися. Це сталось і з нами, тоді я і подумати не могла, що все обернеться для мене так.

З Антоном я познайомилась в університеті і як зрозуміла, то відразу йому сподобалась, адже він почав проявляти знаки уваги. Коли ми з ним почали ходити на побачення, то він постійно дарував мені подарунки.

Вони не були дорогими чи особливими, але така приємна турбота й бажання зробити приємно дуже причаровувало. Мені здавалось, що ця романтика існуватиме завжди, адже між нами справжнє кохання, а потім ми двоє почали жити разом…

Перші дні ми були наскільки щасливими бути постійно разом, що не помічали нічого. Потім потрібно було ходити на роботу й повертатися до буденності. Спочатку про недоліки один одного говорили ласкаво, або й взагалі мовчали, а потім склалось так, що найменший промах чоловіка викликав у мені бурю негативних емоцій і щиро дратував.

От, наведу вам приклад. Коли у нас вже була дитина з Антоном, то я зовсім зашивалась з купою справ, які на мене навалилися. Мама, знаючи, як мені нелегко приходиться, інколи могла передати чогось смачненького. Той раз не став виключенням. Мама передала нам з чоловіком затушкованої картоплі з гарніром і салату.

От лише доки я вкладала доньку спати, то чоловік все з’їв, без мене. Хоч і знав, що я більше нічого не годувала, адже цілий день посвятила прибиранню. А коли я пробувала спокійно пояснити йому, що так не робиться, то він не розумів. І як тут не дратуватися?

Після цього чоловік мов навмисно це робив. Я приготую для нас вечерю, а він сам все з’їсть і нічого мені не залишить. Скільки я з ним не говорила – даремно.

Коли донька підросла, то він не лише мене почав залишати без обіду та вечері, але і її. Пробувала це вирішити через свекруху, але вона лише сміялась мені в обличчя, мов він чоловік йому більше потрібно, ніж нам з донькою. То що нам тепер двом голодувати, бо він чоловік? Це ж егоїзм!

Нещодавно трапилось те після чого я з чоловіком вже тиждень не говорила. До нас приїхали друзі з іншого міста. Я наготувала чимало страв, накрила стіл і побігла на кухню щось дороблювати.

Доки мене не було, прийшли вже й гості. Я їх запросила на стіл і просто побачила, що з кожної страви було щось над’їдено. Не залишилось ні одної цілої тарілки… Після такого сорому я зовсім плакати хотіла, але найшла у собі сили стриматися.

Зараз я вже розумію, що моє терпіння на межі. Якби від його егоїстичної поведінки страждала лише я, то може б і терпіла, але ж від цього страждає і наша донька!

От і як мені бути? Здавалось, і непогано живемо, але ця його звичка не дає мені спокою.

КІНЕЦЬ.