«Не дзвони сюди більше! Для чого витрачати свій час на те, що тобі непотрібне? Я давно зрозуміла, що ні ти, ні онуки не цікавляться тим, чи жива та здорова бабуся!”

 

Закінчення університету ознаменували дві важливі події – моє весілля та перший вихід на роботу. Працювати я почала менеджером у непоганій фірмі, проте вже через кілька років пішла у декрет та народила прекрасну донечку Ніну.

Ніна росла розумною дівчинкою, тому ми з чоловіком не пожаліли грошей, аби оплатити навчання у престижному університеті, а після його закінчення чоловік влаштував їй на хорошу роботу.

Через рік вона познайомила нас зі своїм нареченим і ми відгуляли їх весілля. А потім ми вже зустрічали її з пологового будинку з двома рожевими конвертиками.

Олечці та Наталі було 8 років, коли їхнього дідуся, мого чоловіка, не стало серед живих. Це було для кожного з нас великою втратою. Донька розуміла, як мені важко, тому щодня телефонувала після роботи й розповідала щось, а я ділилась з нею тим, що у мене сталось за цей час.

Проте потім донька стала більш зайнятою. Коли я її телефонувала, вона знаходила відмовки, чому не може зараз поговорити. З часом донька знову повернулась до дзвінків раз на кілька днів і це було швидше «для галочки», адже в процесі вона то прибирала, то кудись йшла.

Одного разу мені стало так образливо і, коли вона подзвонила, я випалила: «Якщо не маєш часу на рідну матір, то не дзвони. Навіщо дзвониш мені й паралельно щось робиш?».

Проте донька якось викрутилась і я попросила вибачення за свої слова. Відтоді вона почала мені трохи частіше дзвонити, а потім знову повернулась до дзвінка раз у тиждень.

Мене наскільки ображало таке ставлення доньки до мене, що це все, про що я могла думати. Дійшло до того, що мені не хотілось ні їсти, ні спати.

Переломним моментом стало те, що вона не дзвонила мені цілий тиждень, на мої дзвінки теж не відповідала, тому, коли вона таки набрала мене, я голосно повідомила: «Не дзвони сюди більше! Для чого витрачати свій час на те, що тобі непотрібне? Я давно зрозуміла, що ні ти, ні онуки не цікавляться тим, чи жива та здорова бабуся, їм аби вона продуктів передала і подарунки на день народження! От і все!»

Донька розсердилась та повідомила, що більше телефонувати не буде, якщо я така егоїстична. Від її таких слів мені аж погано стало, почало сильно колоти серце, а потім все потемніло і я прокинулась у лікарні.

Медсестра радо вислухала мою розповідь, проте, коли дослухала до кінця, то похнюпила голову й промовила: «Ви, дорослі, часто забуваєте про те, що у нас молодих біжить життя, нам потрібно працювати, виховувати дітей, розвиватися, робити щось вдома і дуже важко у цьому переліку справ знайти достатньо місця для хорошої довгої розмови, тому варто цінувати миті, коли про вас пам’ятають навіть по дорозі до магазину.

Ви забулися, але ви й самі такими були. Моя вам порада буде лаконічною: знайдіть собі заняття, яке буде вас захоплювати, тоді й не помічатиме, як минатимуть дні з дзвінка доньки чи онуків».

А й справді, коли ти займаєшся тим, що любиш, то і не думаєш про те, чи комусь байдуже на тебе.

КІНЕЦЬ.