Юля прокинулася від якогось дивного звука.

-Володя! – голосно гукнула вона, не розплющуючи очей.

Через хвилину в її кімнату забіг маленький син:

-Що, мамо?!

-Що вона там плаче? Я спати хочу. Іди, заспокой її!

Син побіг, а Юлія лягла на подушку. Хотілося сховатися від від нескінченних проблем, від такого життя. А років їй же ж лише двадцять шість…

Хвилин через десять звуки припинилися, і жінка заснула…

…Коли вона знову прокинулась, у хаті стояла тиша. Юля зайшла у дитячу. Син і дочка, замурзані в чомусь білому, обнявшись спали.

Жінка пішла на кухню. Весь стіл у крихтах, порожня пластмасова баночка з-під сметани…

-Тітка Галя, приходила чи що, нагодувала їх? Добре, хоч тиша буде…

Юля зазирнула в холодильник. Порожньо. Попила води з-під крана. Сіла на стілець.

Посидівши трохи, прислухалася. Тиша. Обережно відчинила вхідні двері, вийшла і тихенько зачинила за собою. Замок давно не працював. Та й навіщо він потрібний, брати в квартирі ж і так нічого…

А так, дивишся, сусідка тітка Галя зайде, чимось їх нагодує. А до того дня, коли на них допомога прийде, ще півмісяця…

…Галина Борисівна заснула тільки під ранок. Всю ніч чулися звуки і метушня від сусідських дітей. Але поспати нормально не вдалося, за стінкою знову щось почулося…

-Ні, треба вже когось викликати, подати на цю Юльку заяву. Знову всю ніч вдома не ночувала, діти цілими днями і ночами самі. А якщо щось трапиться? Володі шість років, а Алінці – тільки три. Не можу ж я щодня по кілька разів до них заходити. Та й не зможу я на свою пенсію прогодувати їх… – думала жінка.

Раптом вона почула стукіт у двері сусідньої квартири!

-Знову до неї гульбанити хтось іде, – Галина Борисівна швидко встала, накинула халат. – Зараз я їм влаштую!

Вона вийшла зі своєї квартири. В коридорі стояв молодий чоловік, не дуже гарний, але дуже пристойно одягнений.

-Здрастуйте, – кивнув він головою. – А Юля тут живе?

-Гуляє твоя Юля, – зміряла вона його поглядом. – А ти хто такий?

-Ми з Юлею разом у коледжі навчалися. Випадково дізнався, що вона має проблеми.

-Так, у неї проблеми ніколи і не закінчувалися. Чоловік її кудись зник рік тому, ні слуху, ні духу. Він і раніше постійно зникав, а тут і зовсім, – сусідка, схоже, знайшла слухача на нагальну тему. – Сама гульбанить, діти самі днями та ночами.

Переконавшись, що хлопець її уважно слухає, продовжила:

-Та ти зайди подивися, як живе твоя колишня подруга. Двері в неї на замок не зачиняються, – бачачи, що хлопець не наважується, додала. – Та ти сміливіше, сміливіше!

Хлопець відкрив двері і зайшов.

Звідкись вибігли маленькі хлопчик і дівчинка. Дівчинка була, хоч і замурзана, але така гарна і схожа на маму, яку він пам’ятав з коледжу.

Діти з цікавістю дивилися на нього, і тут дівчинка запитала:

-Дядьку, а ви щось принесли?

-Що? – не зрозумів чоловік.

-Вона ще маленька, – пояснив хлопчик. – Вона хоче їсти, а вдома нічого немає. І мами нема.

Чоловік розгубився, але швидко сказав:

-Зачекайте! Зараз принесу! – і вийшов з квартири.

-Ну що, подивився? – сусідка все ще стояла біля своїх дверей.

-Я зараз повернусь.

-Ну ну! – кивнула головою жінка і пішла у свою квартиру…

…Він повернувся через півгодини з двома пакетами в руках. Діти також стояли в коридорі і чекали. Побачили, що дядько повернувся і їхні погляди застигли на пакетах.

-Тебе як звуть? – звернувся чоловік до хлопця.

-Володя, – кивнув на сестричку. – Її – Аліна.

-А мене – дядько Микола. Давай, Володю, показуй де у вас кухня?

-Там! – і вони з сестричкою дружно попрямували до потрібного напрямку.

На кухні було неприбрано. Вода з крана капала на ганчірку. Микола добре прополоскав її і витер стіл. Дістав здобні булочки та молоко:

-Їжте поки що це, – глянувши на них, додав. – Тільки руки спершу вимийте!

Подумавши, поставив біля мийки табуретку і сам вимив їм руки. Сполоснув два кухлі і налив молока.

Поки діти їли, поставив чайник, вимив посуд. Хотів скласти продукти в холодильник, але той виявився настільки брудним, що чоловік передумав.

І тут пролунав скрип відчинених вхідних дверей. На кухню зайшла сама Юлія:

-Мамо, а дядько Микола нам булочок купив і молока, – одразу радісно повідомив хлопчик.

-Який ще дядько Микола?! – Юля здивовано дивилася на чоловіка.

Аж раптом вона все зрозуміла.

Її обличчя осяяла посмішка. – Микола?! Як ти тут опинився?

-Та ось вирішив подивитися, як ти живеш.

Жінка одразу спохмурніла:

-Погано живу. Сам бачиш.

-Сідай! – кивнув він господині на вільну табуретку. – Чаю поп’ємо.

-А міцніше?

-Юлько, ти зовсім, чи що?

Та уважно подивилась на нього, посміхнулась.

-Чому я в коледжі бачила в тобі лише друга?

-Ти ж була там королева краси, – хлопець посміхнувся.

-Зате зараз.., – Юля важко зітхнула.

-Сідай! – знову кивнув він на стіл.

Налив усім чай, додав молока та висипав у чисту тарілку шоколадні цукерки. Діти одразу взяли по кілька штук, немов переживаючи, що всі цукерки з’їдять без них.

Микола дістав із пакета ковбаски, нарізав на чисту тарілку, туди ж поклав сир, просто більше тарілок не було.

Юля, опустивши голову, пила чай із бутербродами. Вона вже й забула, коли смачно їла. Чомусь їй було соромно підняти очі на свого однокурсника. Адже тоді, в коледжі, вона була «королевою», а він простим не дуже гарним хлопцем, що іноді заступався за неї. І, про існування якого вона забула, тільки-но навчання в коледжі закінчилося.

Хлопчик потягнувся за ковбаскою. Микола тут же зробив дітям по два бутерброди з ковбасою і сиром.

Бенкет тривав хвилин двадцять.

-Добре, я пішов! – чоловік підвівся і попрямував у коридор.

Діти, залишивши бутерброди, побігли за ним.

-Дядько ще прийде? – раптом запитала дівчинка.

-Дядьку Миколо, приходьте! – підтримав її брат.

Чоловік подивився на свою однокурсницю, яка вийшла з кухні. У її погляді читалася відчуженість, відсутність надії на щось світле у житті.

-Адже завтра субота, – сказав Микола, звертаючись до дітей. – Може, у парк сходимо? Там такі атракціони!

На обличчях дітей з’явилися усмішки.

-І маму з собою візьмемо, – продовжив чоловік і різко підняв очі.

Він побачив іскорку, що зʼявилася в очах жінки.

-Тоді завтра, о дванадцятій, – він усміхнувся і вийшов…

…До пізньої ночі Юля вимивала квартиру. Вночі довго не могла заснути.

Але вранці встала на світанку. Вимилася, причепурилася. Коли діти прокинулися, викупала їх.

А в самої в голові була лише одна думка, щоб він прийшов. Їй дуже хотілося в парк, і щоб поряд були діти і він.

Зі своїм колишнім вони нікуди не ходили. У неї було своє життя, у нього – своє. Він іноді зникав на кілька днів, потім на кілька тижнів. Щоправда, гроші приносив. Але зрештою – пішов назавжди. Шукати його вона не стала – вони навіть не були розписані.

А життя після цього зовсім пішло погано. Вона поступово почала гульбанити.

Гроші, залишені чоловіком, закінчилися. Родичів у неї, окрім дітей, не було. Незабаром вона помітила, що незлюбила весь світ.

І ось зараз так хочеться в парк, хоч на годинку. Відчути себе знову жінкою, матір’ю. А година уже за десять дванадцята… За п’ять…

-Не прийде! Та й з якого дива? Розмріялася… Це тоді в коледжі я була красунею, а він – ні. Нині все навпаки. Не прийде…

Двері відчинилися і зайшов він, а поряд з ним ще двоє чоловіків, в одному з яких вона впізнала місцевого слюсаря.

-Йдемо в парк! – звернувся Микола до дітей, а потім обернувся до господині. – Юля, а поки хлопці в тебе водогін повністю замінять.

-Все, Юлю, ходімо! – і взяв жінку за руку.

Вони вийшли з під’їзду. Володя одразу запитав:

-Дядьку Миколо, а ми на чому поїдемо?

-На машині.

-На якій машині? – зацікавлено запитав хлопець.

-На цій! – і він кивнув на дорогий джип, що стояв на стоянці біля під’їзду, взяв його сестричку на руки. – Ходімо, я тебе на сидіння посаджу, спеціально для гарних дівчаток.

Він посадив дитину на зовсім нове дитяче сидіння. Сіли й інші, і машина плавно рушила з місця.

Години три вони провели у парку. Хіба ж дітей звідти забереш. Володя, точно, на всіх дитячих атракціонах побував і на багатьох дорослих з мамою, дядьком Миколою та Аліною.

Зрозуміли, що настав час йти, коли дівчинка почала засинати на ходу.

-Мамо, на ручки! – почала маленька.

-Ти вже велика, – чказала мама. – Я тебе не підніму.

-Ходи до мене! – простягнув руки Микола.

Він взяв її на руки. Дівчинка обняла його за шию, довірливо поклала голову на плече і заснула.

Чоловік розгубився. Він був неодружений, він не мав дітей. І зараз ніс дитину, дуже обережно.

Вони підійшли до машини:

-Юля, що робити?

-Відкривай машину! – жінка взяла дитину на руки.

Микола швидко відчинив дверцята, вони посадили сплячу Аліну на дитяче сидіння. Трохи покрутившись, дівчинка знову заснула.

Біля під’їзду на лавці сидів слюсар. Побачивши машину, що під’їхала, він встав, підійшов до Миколи і дав йому в руки зв’язку ключів:

-Усе зробили, як і домовлялися.

-А по грошах?

-Все нормально, – усміхнувся слюсар. – Дякую!

-Юля візьми ключі. Я Аліну донесу, вона, схоже, прокидатися не збирається.

Господиня звично хотіла відкрити двері квартири, але ті не відчинилися.

-Замок поставили. Ключі у тебе в руці, – пояснив Микола.

Жінка відчинила двері. Вони зайшли у квартиру і поклали дівчинку. Її брат ліг поряд і теж заснув.

-Ходімо чай пити! – усміхнувся чоловік.

-Зараз.

Вона зайшла у ванну, але одразу вийшла назад:

-Там змішувач новий і труби всі пластмасові, – на її обличчі читалося захоплення.

І Миколі здалося, що перед ним знову та сама Юля з коледжу, яку він любив і, на якого вона тоді навіть не дивилася.

Зараз у її погляді захоплення. Вона кинулась на кухню, і там змішувач був новий. Вона радісно обняла Миколу, поцілувала. Але одразу очі її стали сумні, вона наче спустилася з небес на землю:

-Вибач! – промовила вона сумно і попрямувала у ванну.

Хвилин через п’ять Юля вийшла. Чоловік все ще стояв на тому ж місці, задумливо дивлячись в одну точку.

-Що трапилося? – жінка підійшла до нього.

Раптом в його очах зʼявилась, якась рішучість. Він обійняв жінку і поцілував:

-Юлечко, я тебе більше нікому не віддам!

Юля посміхнулася.

-А я тебе завжди любитиму і буду в усьому слухатися… – сказала вона.

Джерело