Микола прокинувся, сів на ліжку і взявся за голову. Він раптом почув, що хтось зайшов у квартиру. Через хвилину в кімнаті зʼявилася його мати.

-Знову гульбанив вчора? – запитала вона з порога.

-Мамо, все… Більше не буду…

-Ти це щодня обіцяєш. Тобі вже тридцять три. У тебе дочка росте, а ти навіть телефон їй не можеш поповнити. Ти коли на роботу влаштуєшся? Чи ти думаєш ми тебе все життя годуватимемо?

-Все, мамо, годі! Завтра я піду на роботу.

-Ти це ще з нового року обіцяєш. Згадай, яким ти раніше був спортом займався, на змагання їздив…

Продовжуючи сваритися, мати пішла на кухню, і тут же почувся її голос:

-Ти навіть посуд за собою не можеш помити!

Микола зайшов у туалет, потім у ванну. Як завжди, в голову лізли важкі думки:

-Треба за розум братися. Досить на батьківських харчах сидіти. Вони і мою дочку утримують і мене. Квартиру мені цю однокімнатну купили. Ще якихось п’ять-шість років тому усе добре було. Як я зміг так швидко змінитися?

Треба якусь роботу знайти…

Микола зайшов на кухню. Мати вже помила посуд і тепер, стоячи на табуретці, прикріплювала до стіни іконку. Прикріпила, злізла, подивилася, чи не криво.

-Це Миколай Чудотворець, – кивнула вона на іконку. – Молись йому щодня і проси, щоб він тобі твою дорогу в житті показав. Він обов’язково допоможе, я цю іконку у церкві освятила.

-Гаразд, – кивнув головою син.

Але цікавила його не ікона, а пакет, що стояв на підвіконні біля холодильника.

-Я пішла.

-Мамо, завтра я на роботу піду влаштовуватись… Але це далеко… Дай пʼятдесят гривень на дорогу.

-І що я тепер тобі щодня на дорогу даватиму?

-Тільки раз. Якщо візьмуть, щось придумаю…

Мати дістала гаманець, дала необхідну суму.

-На! Останній раз!

-Дякую, мамо!

-Продукти в холодильник склади!

Він зачинив за матір’ю двері і кинувся до пакета з продуктами.

Микола відкрив його й ахнув.

-Ковбаса, яйця, хліб, маргарин, цибуля… Краса! – подумав він.

Батьки жили непогано. Утримували його дочку, йому постійно приносили продукти.

Він склав все у холодильник, і подався в одне місце, куди навідувався мало не щодня.

Біля потрібної крамнички стояв його друг Петро і вмовляв господаря, розкривши брудний пакет:

-Подивися, які огірки. Усього за сорок гривень.

-Не потрібні мені твої огірки, – відмовлявся той. – Ти мені й так уже заборгував.

-Степан, дай біленької! – Микола простягнув гроші.

-Будь ласка, будь ласка! – подав той таку бажану ємність.

-Миколо, а в мене огірки є, – з надією глянув йому в очі Петро.

-Ну що, Петре, з тобою робити? Ходімо до мене!

Вони наче тільки-но встигли сісти за стіл, а вже біленька скінчилася.

-Миколо, треба б ще, – запропонував Петро.

Наче все мало б піти, як завжди, але тут погляд господаря квартири зупинився на іконці, і здалося йому, що з осудом дивиться на нього святий тезка.

Одразу згадав він, що обіцяв матері влаштуватися на роботу.

-Петре, йди один!

-А ти що?

-Все! Йди!

Випровадив він свого друга і знову підійшов до іконки. Невміло перехрестився:

-Тезко, допоможи! Покажи дорогу, якою треба йти. Мені вже тридцять три. Соромно на батьківських харчах сидіти. Вони і мене, і дочку мою утримують. Допоможи!

Він знову перехрестився. І подався до кімнати.

Сів на ліжко і раптом відчув, що очі закриваються. Ліг на подушку й заснув.

І снилося, що йде він рідним містом, знайомою вулицею. Щоправда, до кінця цієї вулиці він рідко доходив. А тут іде та й іде. Ось доходить до скверика і бачить гурт хлопців.

Тут сон ніби перервався, і знову він на початку вулиці, і знову нею йде. А вже темніє. І знову цей гурт хлопців бачить.

І тут він прокинувся.

Микола сів на ліжко, покрутив головою.

-Що ж це таке? Наче хтось веде мене туди. І в кінці ці хлопці, ніби сваритися збираються…

Він підвівся.

-Піду сходжу! – вирішив Микола.

Дійшов він до тієї вулиці і пішов у той напрямок, у якому уві сні ходив. А вже вечір справді темніє – все, як уві сні.

Ось і скверик, і хлопці. Тут він зрозумів, що, справді, зараз буде сварка – четверо на одного, а ще зрозумів він, що це дорослі мужики і причепилися вони до мужика, який років на десять старший за них. Приблизно його ровесника.

Микола, схаменувшись, кинувся допомагати. Все закінчилось швидко. Хлопці розбіглися.

Микола кинувся до лежачого чоловіка:

-Все добре?

Той підвівся і раптом глянув на Миколу:

-Микола?! – здивовано запитав він.

-Олег?! – Микола впізнав свого друга, ще по юнацькій спортивній школі.

-Ти як тут опинився? – той підвівся.

-Микола Чудотворець привів, – усміхнувся Микола.

-Дякую, йому велике! – теж усміхнувся друг.

Вони радісно потиснули руки.

-А що це все означає? – запитав Миколи, кивнувши на тих хлопців.

-Це бізнес, Миколо…

-Який бізнес?

-Звичайний. Років десять мене не було. Ось повернувся у рідне місто, вирішив свою справу розкрутити, але декому це не сподобалося…

-Он воно що…

-А ти, Миколо, як?

-Погано. Спорт закинув, з дружиною розлучився. Гульбанити почав…

-Так, кидай це все і йди до мене працювати начальником охорони.

Він кивнув на джип, що стояв неподалік.

-Ходімо, он моя машина!

-Не зрозумів, а що у тебе за бізнес?

-Величезну базу пам’ятаєш?

-Це недалеко звідси?

-Так. Вона без господаря залишилася. В мене гроші були. Ось я її й викупив. Без охорони точно не обійтися. Сам бачиш.

-Бачу.

-Сідай! – кивнув він на машину. – А то ті хлопці вже знов збираються.

Вони сіли і джип плавно рушив з місця.

-То ти згоден? – запитав Олег.

-З чим?

-Начальником охорони у мене працювати?

-Так, звичайно, згоден.

-Ти чого гульбанити почав? – поцікавився друг.

-Сам пояснити до ладу не можу. Одружився дочка народилася. Грошей дедалі більше стало бракувати. Часу – також. Адже я ще заочно в академії навчався. Ось якось, коли особливо все навалилося і спробував. Так легко стало, адже я до цього зовсім не гульбанив. Швидко мене затягнуло…

-Тепер у тебе на це часу не буде. Так, і в цій твоїй академії треба відновитись.

Микола, звичайно, розумів, що робота буде не з легких, але не настільки ж. Мало того, що базу охороняти треба і з цими конкурентами розбиратися. Так ще й усіх численних власників магазинчиків на території бази перевірити треба. І всі кадрові питання на ньому.

Миколі просторий кабінет дістався і машина. Ось і доводилося з раннього ранку до пізнього вечора сім днів на тиждень по місту мотатися. Помічники, звісно, ​​є, але за все йому самому відповідати доводиться.

Щоправда зарплата у Миколи була дуже хороша.

А батьки які раді були! Вони про зарплату навіть не питали. Для них головне, що син уже майже місяць не гульбанить.

Вибрав якось Микола вільний вечір і до своєї колишньої прийшов. Гроші приніс, дочці телефон купив. Вона вже у третій клас пішла. Зраділа, що тато прийшов, і телефону теж, звісно.

Дружина поки що з недовірою до нього поставилася. Не могла повірити, що він так швидко змінився, але радісні іскорки надії в її очах раз у раз зʼявлялися.

А ще, він щовечора підходить до маленької іконки Миколая Чудотворця, хреститься і дякує святому за те, що той спрямував його на правильний життєвий шлях…

КІНЕЦЬ.