Не знаю, чим я заслужила таке щастя. Я про свого чоловіка. Одружилися ми не з великої любові, а за інерцією. Звичайно, взаємна симпатія у нас була, але шлюб не був продуманим кроком. Просто всі друзі і подружки до того часу вже переженилися. І щоб не відставати від компанії, ми теж влаштували показове весілля.

Все як годиться. Але і після цього продовжували жити як холості, без оглядки на майбутнє, без якихось цілей і планів. Поки я не завагі тніла. Це було як грім серед ясного неба. Яка ще дитина? Навіщо? Що з нею взагалі робити? Та й дорослі наші радили з продовженням роду не поспішати. — Ви б на кар’єрі краще зосередилися, житлом та іншим майном обзавелися, а там вже і про дитину можна подумати.

І так, з загального благословення я пішла в лікарню, з вельми певним наміром не дати дитині народитися. Але .. видно у малюка був потужний янгол-охоронець. До лікаря я так і не дійшла. Поки сиділа в черзі, зрозуміла, що не можу піти на цей крок. Я повернулася додому, з наміром протистояти всім поодинці.

Але ми протистояли всім удвох. Чоловік мене підтримав. І я безмірно вдячна йому за це. Напевно саме в той день ми по-справжньому побачили один одного. Звичайно, з народженням дитини, турбот у нас додалося. Ми підтримували один одного і це ще більше згуртувало нас. Незважаючи на попередні чвари і батьки нас не кинули. Допомагали по мірі можливостей.

Дочка у нас розумниця і красуня. Навчається на мікробіолога. А нещодавно вона вирішила вийти заміж. Зарано на наш погляд. Але ми з чоловіком завжди надавали їй свободу при вирішенні важливих питань. Якщо вона так вирішила, значить її час настав. А ми вирішили завести другу дитину.

Всі знову в подиві. — Не запізно? — запитують нас. — Ні, — відповідаємо ми. — Адже ми ж зараз вирішили народити, значить зараз саме час.