Марина була найnомітнішою дівчuною в селі. Вона чула, як сусіди казали її матері: – Ну й дочка гарна в тебе, Рито. І очі, й фігура, і волосся. Все при ній. Заміж віддавайте за багатого. Не прогадайте! Мати плекала дочку, а батько частенько виказував їй за це: – Не балуй ти, Рито, нашу Маринку. Їй заміж скоро виходити, а вона ні зварити, ні пошити, і на город ні ногою. Кому буде така потрібна? Зовсім вже зі своєю красою! – Відчеnuсь від дівкu. Себе згадай в молодості. Та сталося все не так, як очікували

Марина була найпомітнішою дівчиною в селі. Ще зі шкільної лави вона розуміла, що вродлива і користувалася своєю чарівністю. Вона чула, як сусіди та колеги по роботі говорили її мамі:

-Ну й дочка гарна в тебе, Рито. І очі, і фігура, і волосся. Все при ній. Заміж віддавайте за доброго та багатого. Не прогадайте.

Це «не прогадайте» відклалося у Марини у свідомості міцно. І вона дивилася на всіх залицяльників упереджено. А їх було в Марини чимало. І однокласники, і сусідські хлопці, і приїжджі – всі задивлялися на красуню.

Мати плекала дочку, а батько частенько виказував їй за це:

-Не балуй ти, Рито, нашу Маринку. Їй заміж скоро виходити, а вона ні зварити, ні пошити, ні на город ні ногою. Кому буде така потрібна?

-Наша донечка красуня. Нема чого їй замолоду на городі та в полі поратися. З її зовнішністю за багатого в місто вийде і житиме приспівуючи.

-Що?! І де ти такого нареченого їй знайдеш? Дружина – не лялька, щоб нею тільки милуватися та захоплюватися. Дружина в будинку повинна поратися, і затишок створювати, і працювати. А вона лише перед дзеркалом і крутиться, вбрання міняє кілька разів на день. Зовсім вже зі своєю красою!

-Відчепись від дівки. Себе згадай в молодості. Усі люблять на молодих і гарних дивитися… Мужики, вони і є мужики. Правильно вона все робить. Вона на виданні скоро.

-Ну, дивися… Потім не плачте, – і батько йшов до себе в гараж.

Там на нього чекав підсобник Сашко, сусідський хлопець, з яким вони майстрували черговий кухонний стіл на замовлення.

-Що там у вас, Сергію Івановичу? Шумить? – весело спитав Сашко, бачачи, що господар прийшов похмурий.

-Так… Маринка від рук відбивається. Виросла, наречена, а справи все мати по дому сама робить.

-Пора в неї така… – пробував заступитися за дівчину Сашко. – До того ж вона така… Одна.

-І ти туди ж… Ех, Сашко. Не наступи на граблі… – лагідно попередив Сергій Іванович хлопця.

Він давно зауважив, як зацікавлено дивиться на дочку його підсобник. І думка, що працює хлопець тут не тільки через заробіток, неодноразово приходила йому в голову.

А Сашко був справді закоханий. Давно, з дитинства, бо жили вони по сусідству, і дівчина розквітала немов чудова квітка. Залишитися байдужим було неможливо.

Але Сашко не плекав жодної надії. Він був із простої родини, середнього зросту та малопримітної зовнішності.

Звичайно ж Маринка знала свою владу над Сашком, вона звикла до того, що швидко могла зачаровувати хлопців, і насолоджувалася цією своєю перевагою. Але вона мріяла про більш вигідну пару для себе.

Марина вступила після школи на заочне, мати не змогла відпустити від себе дочку, дуже любила.

Їздила Марина з навчання на сесії, а Сашко був на заробітках. Коли він повернувся, то відзначив, що його красуня-сусідка стала ще кращою і поки що серце її вільне.

Звичайно, Марина мала друзів і приятелів, але нікому вона не віддавала переваги, оскільки в місті приглядала для себе вигідного нареченого.

А Сашко вирішив діяти. Він дарував Марині квіти, не відходив від неї на танцях у клубі, всюди намагався бути поряд.

Він став, як і раніше, працювати в майстерні її батька, часто допомагав Сергію Івановичу по господарству в усіх справах, і за будь-якої нагоди виявляв Марині своє кохання.

Він підкладав їй на підвіконня влітку лісову суницю, приносив шоколадки та цукерки. Маринка, наче принцеса, прокидалася літнього ранку, а на підвіконні відкритого вікна знову лежали дари від Сашка.

-Сашко, даремно стараєшся, – якось сказала вона йому прямо. – Дякую, звичайно, але ти мені друг і другом залишишся.

-Чому? – вихопилося у Сашка. – Я зовсім тобі байдужий?

-Ти хороша людина. Людина. Розумієш? А мені потрібний чоловік. Чоловік моєї мрії… – Маринка простягла останні слова немов віршовані рядки.

-Ні, не розумію, – сумно відповів Сашко і відвертався від глузливого погляду дівчини. – І пояснень твоїх слухати не хочу.

Він йшов, щоб переживати на самоті свою невдачу. А через кілька днів слова Марини здавались йому жартом, варто було побачити її.

Вона знову привітно віталася, і Сашкові здавалося, що вона передумає, обов’язково передумає, як тільки зрозуміє, нарешті, як він її любить.

Але час минав, Маринка поїхала на чергову сесію в інститут, а повернулася звідти з великим плюшевим ведмедем. Вона несла його вулицею до будинку, і було видно, що в неї піднесений настрій.

-Подарунок? – зустрів Марину запитанням Сашко, перегородивши дорогу біля будинку.

-Подарунок. А ти здогадливий.

-Від нареченого? – розпитував Сашко.

-Так, – коротко відповіла Марина і пройшла до ґанку.

Новина про нареченого Маринки облетіла село. Сашко дізнався від Сергія Івановича, що залицяльник Марини – заможний бізнесмен, щоправда старше її років на десять, чому Сергій Іванович зовсім не радий.

А мати була на боці Марини. Вона благала Бога, щоб дочка знайшла хорошу і гідну, «серйозну людину».

Сашко взяв себе в руки і не став ходити за Мариною. Дав їй спокій і почав намагатися заспокоїтися сам. І наче Господь допоміг йому в цьому. Потрібно було йому поїхати в сусіднє село, щоб зробити виміри нового замовлення – кухонного гарнітуру з дерева.

Там Сашко познайомився із замовниками. У сім’ї він і побачив Олесю. Дівчина – його ровесниця, з білою ніжною шкірою та великими чорними очима одразу звернула на себе увагу, хоч вона і була скромно одягнена та говорила тихим голосом.

Сашко буквально застиг, побачивши її. Жести дівчини були плавними, вона показувала йому кухню. Мати та батько були на роботі. Бабуся зробила Сашку чаю. І розповіла трохи про їхню родину, не забувши розпитати і про його.

-Пам’ятаю, пам’ятаю я його, – казала бабуся. – Давно цей рід у вашому селі живе. Ще наші бабусі зналися.

З того візиту Сашко зрозумів, що в його душі все перевернулося. І що саме ця Олеся, ласкава, уважна, і є та дівчина, на якій він одружиться. Вона дивилася на нього, як на чоловіка. І це йому лестило.

Яке ж було здивування Марини, коли вона незабаром дізналася, що Сашко, той закоханий у неї Сашко, одружується!

А в Сашка та Олесі справді все закрутилося-закрутилося так швидко, що молоді були немов уві сні були до самого дня весілля.

Вони стали один для одного і світлом, і повітрям, і мріяли лише про одне – не розлучатися.

А Марина так і не дочекалася пропозиції руки і серця від свого «заможного» залицяльника.

Коли стурбований батько навів довідки про приятеля дочки, то дізнався, що той був одружений, і не раз. Чому дружини тікали від нього, Сергій Іванович з’ясовувати не став.

Він заборонив Марині і думати про свого приятеля. А Марина зрозуміла, що вона для міського бізнесмена – тільки швидкоплинне захоплення. Не більше.

Вийшла заміж красуня на останньому курсі інституту за свого однокурсника та поїхала до нього у місто. Мати Марини довго звикала до розлуки з донькою, але що робити. На запитання сусідів про чоловіка Марини відповідала коротко:

-Хлопець, як хлопець. Її професії. Її ровесник. Нічого особливого – звичайний… Могла б, звичайно, і краще знайти, адже вона ж у нас, самі знаєте, дівчина не простої зовнішності, але, ось – доля…

Сусідки кивали, мовчали і дивилися на матір Марини зі співчуттям. А потім казали:

-Не вродись красивою…

Джерело