У моїй пам’яті дуже чітко відбився той день. Мені було десь шість років. Я пам’ятаю, що ми з мамою приготували вечерю і чекали тата з роботи, але він запізнювався. На вулиці було темно. Мама нервова ходила по квартирі.

А потім мамі подзвонили. Вона відразу заплакала, закривши рот рукою. Мені стало страшно. Мама відвела мене до сусідки, а сама кудись поїхала.

Марія Іванівна самотня жінка, проживала у нас в квартирі навпроти. Вона поклала мене спати. Після цих подій я кілька днів жила у сусідки. А потім мама забрала мене додому. Тато тоді теж був удома.

Але він лежав у ліжку і практично не рухався, дивився кудись в порожнечу, а на мене не звертав уваги. Я його не впізнавала. Тато був завжди такий веселий і сильний, а зараз виглядав неживим. Потім Марія Іванівна мені розповіла, що з татом сталося нещастя, на нього машина наїхала.

Мама ходила на роботу і пізно поверталася додому. Майже весь час я проводила з татом, а коли щось було потрібно, була змушена кликати Марію Іванівну. Мама все частіше поверталася після роботи втомлена і роздратована, ймовірно, це було через стрес, вона іноді навіть стала на мене зриватися.

Одного разу тато потягнувся за таблетками і звалився з ліжка, я спробувала йому допомогти, але нічого не вийшло, тому вся в сльозах побігла за Марією Іванівною. Жінка допомогла повернути його на ліжко і наостанок сказала: — Семене, тобі пора взяти себе в руки. Полежав і вистачить.

Невже ти так легко здався?! Зроби це заради дочки! Голос Марії був злим, в цей момент батько ніби прокинувся. Він став щодня робити зарядку. На наступне перше вересня мене в школу повів тато.