У зв’язку з поточними подіями, я забрала доньку до себе в Польщу. Мешкаю тут три роки. Встигла трішки обжитися. Мову вивчила. Роботу хорошу маю. Донька весь це час була з сестрою. Коли я їхала, їй було дванадцять років.

Пам’ятаю свою дівчинку високою та усміхненою блондинкою. Вона любила малювати. Ходила на танці і дуже гарно співала. Я знайшла декілька кружків, куди можна було б віддати доньку. Їй же тут буде сумно, без друзів та знайомих. Купила багато книг українською мовою. Знайома допомогла скласти маршрут для екскурсії.

Чекала з нетерпінням на свого ангелочка. Приїхала, м’яко кажучи, геть чужа дівчина. Короткі, чорні пасма. Ліва рука повністю покрита кольоровим татуюванням. Очі нафарбовані фіолетовими тінями, а стрілки сягають брів. Вся в чорному, з кислотними принтами. Дивиться на людей агресивним поглядом.

• Доню?..
• Привіт, ма. – Грубий голос різанув по слуху.

Як же так сталося? В мене росла маленька принцеска. То був справжній ангел! Її голосу могли позаздрити оперні співачки! Одягалася виключно в сукні, а тут наряд, як із сміттєвого бачка. Все пошматоване.

Дівчина дістала з кишені цuгApky.

• Зачекай! – Зупинила я її. – Що ти робиш?
• Хочу п0kypuти. – Здивовано промовила «дочка».
• Не можна.
• В тебе забула спитати. – Різко відповіла дівчина.
• Тут заборонено палити! Це ж перон. Штраф прийде. – Вже спокійніше говорила я. – Ходімо на зовні. Там можеш палити стільки, скільки захочеш.

Дівчина мовчки заховала цuгApky назад до пачки.

Вдома я відчувала напруження. Дочка ніяк на мене не реагувала. Вона сиділа на терасі і постійно палила. З ранку до ночі, її вухо було приклеїне до телефону.

Якось я зробила спробу поговорити з нею.

• Хочеш морозива?
• Га? – Донька вийняла один навушник.
• Питаю, морозива хочеш?
• Нє. Я не їм морозиво. Тільки фруктовий лід.
• Дивно… Раніше ти дуже любила біле морозиво.
• І коли то було? Сто років тому?

Я втратила дар мови. Моя донька ніколи не сперечалася зі мною. Вона завжди була слухняною, а ця дівчина…

• Доню, не треба мамі хамити.
• А то шо?

Я знову замовкла. І що на таке відповідати?

• Не можна говорити з матір’ю в такому тоні! – Мій голос трішки плигнув в кінці і я запищала, хоча старалася говорити дуже впевнено.
• Ха-ха-ха! – Донька зняла другий навушник. – Ти мені не матір.

В моїй голові задзвеніло. Що я тільки що почула?

• Ти. Мені. Не. Матір.

Вуста дочки розплилися в пихатій посмішці.

• Доню, що ти таке говориш? – Я говорила тихо. Дуже тихо.
• Ма, досить грати в турботливу мамочку-квочечку. Я три роки без тебе була, поки ти тут насолоджувалася вільним життям. Ти нічого про мене не знаєш. Давай припинимо цей цирк. Окєй? Я нічого не хочу чути. Не хочу з тобою снідати чи їсти морозиво. Не маю бажання гуляти з тобою за ручку. Мені окєй без тебе. Понімаєш, ма?

Я тільки відкрила рота, щоб щось сказати.

• Не треба нічого казати. Я ні в чому тебе не звинувачую. Ти скинула баласт на плечі сестри і поїхала розважатися. Всьо окєй. Я б зробила так само. Чудово тебе розумію, але дружити не хочу. Все ясно?

Вона посміхалася єхидною посмішкою.

• Я гроші заробляла. – Буркнула собі під носа.
• Ой, ма! Я твоїх грошей ні разу не бачила. Мені їх навіть на пластинку колес не вистачить.
• Що ти сказала?! Яких колес?! Ти що?!..
• Ой, ні! Прибацана! Я нічим таким не займаюся! В мене мігрень. Мені необхідні дорогі ліки, аби голова не тріщала цілими днями. Але ж про це ти не знаєш. А чому?

«Дочка» зробила довгу паузу. Наступну фразу вона проговорила самими лише губами.

• Бо ти мені не матір.

Тоді я залишила її саму на тій терасі. А потім припинила з нею вітатися. Згодом, більше не питала, як в неї справи. Ще через якийсь час, не кликала разом снідати.

Вона ні разу не пішла на контакт перша. Готує собі сама. Розважається наодинці. Я їй взагалі не треба. Живу з абсолютно чужою людиною. Серйозно думаю про те, щоб відправити її назад.

КІНЕЦЬ.