Ліля готувала вечерю, чоловік Руслан сидів на кухні за столом і про щось думав. – Про що ти весь час думаєш? – запитала Ліля у чоловіка. – Та так, ні про що. На роботі просто запара. Давай вечеряти, бо футбол скоро почнеться, – відмахнувся він. – Я бачу, що щось не так! Розповідай, що сталося, – не відступала дружина. – Повторюю. Нічого не сталося! – вигукнув Руслан. – Можливо, ти про Люду думаєш? – раптом сказала Ліля. Руслан застиг. – Невже вона знає? – тільки й подумав він

 

– Про що ти весь час думаєш? – запитала Ліля свого чоловіка Руслана, симпатичного чоловіка тридцяти двох років, менеджера комерційного відділу компанії, що торгує комп’ютерною технікою. Він розсіяно глянув на дружину і відповів:

– Та так, ні про що. На роботі просто запара. Давай вечеряти, бо футбол скоро почнеться.

Це був звичайний сімейний вечір, як дві краплі води схожий на інші, такі ж нудні та безрадісні. З Лілею вони вже майже десять років разом, дочка Катя школярка, вся у своїх подружках, телефонних розмовах та соцмережах.

Тільки останнім часом все трохи змінилося. Руслан закохався. Предметом його обожнювання була Людочка, струнка молоденька дівчина, яка нещодавно прийшла до них на роботу.

Вона відразу привернула до себе увагу всього чоловічого персоналу. Але майже всі були одружені крім Володі Микитенка, повненького та не дуже красивого хлопця.

Людочка поводилася скромно, ні з ким не загравала, а ось обідати в сусіднє кафе ходила саме з Володею. Вони і по роботі були пов’язані. Але в їхню дружбу, а тим більше у стосунки, ніхто не вірив. Колеги, не більше.

Руслан теж не вірив і не ревнував. А сам все частіше й частіше думав про дівчину. Вона неодноразово зверталася до нього з робочих питань, завжди була мила і привітна, і Руслан втратив спокій. Особливо тоді, коли Людочка раптом сказала йому:

– З вами так приємно працювати, Руслане Юрійовичу. Я дуже рада, що потрапила саме до вашого відділу.

І він сприйняв це як комплімент. «Тільки працювати?» – подумав він тоді і вирішив, що за цими словами стоїть щось більше.

А влітку перед початком відпусток компанія майже в повному складі вирушила на пікнік. Його організувала дирекція на турбазі біля озера з ночівлею та шашликами. Дружини та чоловіки теж запрошувалися, але Ліля відмовилася.

– Їдь один, – невдоволено сказала дружина, – а я Каті обіцяла до батьків поїхати. Вона бабусю з дідусем зовсім не бачить. Може, і на канікули в них залишиться.

І Руслан зрадів у душі. Не хотілося і йому їхати з Лілею. Він переживав, що й там вона вимовлятиме йому: не вживай, не жартуй, не веселись, ти ж таки начальник, тримай марку.

Так було на одному з корпоративів, після якого співробітники почали жартувати з нього, що він у дружини під  наглядом. Та й вдома часто подібне повторювалося.

Приїхали на турбазу, розташувалися в окремих будиночках, і Руслану пощастило: він виявився один, хоч і попереджав, що поїде без дружини. Було весело, спекотно та сонячно.

Усі із задоволенням купалися в озері, засмагали на піщаному березі, поділившись на невеликі компанії. А до Руслана приєдналися Володя та Людочка.

Він ловив на собі її погляди, соромився і, чесно кажучи, не знав, як поводитися. Але присутності Володимира був радий, тому що в очах оточуючих все виглядало цілком пристойно, запідозрити його в особливій ​​симпатії до Людмили ніхто не міг.

Увечері, поїдаючи соковиті шашлики біля багаття, всі веселилися як могли. Анекдоти, пісні під гітару, байки веселунів – все це створювало якусь особливу атмосферу.

Чоловіки, знову вирушили до озера, щоб поплавати при місяці. А Руслан не пішов, так і залишився сидіти біля багаття.

Хтось клопотав із прибиранням, хтось доїдав салати, а до нього раптом підсіла Людочка.

– Ви не любите нічне купання? – Запитала вона.

Руслан розгубився. Добре, що було темно, а то вона побачила б, як він залився фарбою від збентеження.

– Хочете погуляти? – продовжувала дівчина. Він підвівся і пішов слідом за нею у напрямку невеликого лісу, відганяючи настирливих комарів.

– Руслане Юрійовичу, ви не подумайте, що я на щось розраховую, просто… ви мені дуже подобаєтеся, – почув він крізь шелест листя. – Поцілуйте мене…

Руслан застиг. Люда стояла перед ним так близько, що він не стримався. Обійняв її, але цілувати не став.

– Ти хороша дівчина, Люда. Але я не зможу тебе навіть поцілувати. Ти ж знаєш, що я одружений, маю доньку. Я сімейна людина. І це все пояснює.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩