Мені було лише 15, коли я закохалася. Закохалася у тренера команди хлопчаків. Це був дуже симпатичний хлопець, старший за мене. Він був неймовірно гарний і загадковий. Мені подобалося у ньому все. Я мріяла про те, що колись він теж мене покохає. Я хотіла бачити його, чути його голос, сподіваючись на взаємність у світлому майбутньому.

Але надія почала повільно згасати, коли він поїхав. Я, звичайно, чекала на нього, але він так і не повернувся. Роки минали. Я вступила до університету, і там зустріла свого майбутнього чоловіка. Він був порядний і добрий.

Доглядав мене, але я чекала іншого, і не могла забути ті сині очі. Мій залицяльник зробив мені пропозицію, і я не знала, що робити. Було важко наважитися, але я вирішила зіграти у гру. Вирішила, якщо він прийде сьогодні з білими квітами — значить доля, вийду за нього заміж.

І ми вже 40 років разом. Оточені дітьми, онуками, живемо щасливо. Про моє перше кохання іноді згадую, але з усмішкою і тільки. Я одного разу зустріла того спортсмена з блакитними очима, і він був якимсь сумним: очі його вже не сяяли,

скаржився на життя і мені стало легше на душі. Я зробила гарний вибір і не помилилася. Ми разом пройшли цікавий шлях. Виростили дітей, тепер допомагаємо із онуками. Ми ходимо разом до театру, на виставки. У нас чудова дача, де ми проводимо час. Ми розуміємо одне одного і нам добре разом. Я не впевнена, що з тим блакитнооким було б також.

Я щаслива, що обрала саме цю людину і він став моїм чоловіком, другом і опорою. Багаторічний шлюб довів, що я зробила правильний вибір. Мені стало шкода ту людину, яка стала такою сумною, і мені було трохи соромно, що розлучилася я з ним з почуттям полегшення.

Джерело