З народженням дочки у нас виявилося класичне нерозуміння між чоловіком та дружиною. На мої прохання допомогти він відповідав, що я цілий день сиджу вдома, і могла б сама все встигнути. А ось раніше, коли про декрет і не чули…

І пішло, і поїхало — він, мовляв , оре на роботі, щоб прогодувати сім’ю, а я не встигаю ні зварити, ні прибрати, і так далі… Навіть у пральну машинку брудні речі не спромоглася покласти і натиснути кнопку.

А в мене, до його приходу, руки вже не піднімалися від втоми. Донечка у нас, перші два місяці, відмовлялася спати в ліжечку. Лише на руках. Візьмеш на руки — заспокоїться і спить, покладеш у ліжечко — відразу включає «пожежну сирену». Лаялися ми з ним довго і наполегливо. Але якось ми з ним найшли рішення, поки справа не дійшла до розлучення, помінятися місцями. Я виходжу працювати, а він — в декрет . Сказано зроблено.

Перший мій робочий день. Я побажала чоловікові удачі. Він запевнив, що впорається з усім набагато краще за мене. «Ну-ну», відповіла я йому на це вихваляння і пішла на роботу. Повертаюся — у чоловіка волосся дибки. До нього дійшло, що донечка далеко не янгол. Вечерю, звичайно, приготувати не встиг. Довелося готувати самій. Десять днів чоловік продовжував прикидатися бадьорком. Але я ж не сліпа, бачу і кола під очима, і очей, що смикаються. А я ще його діставала своїми причіпками:

– Тиждень уже як лежать брудні речі. Чи не знайшов хвилинки закинути з у пральню? — Скільки можна їсти макарони? — Я цілий день в офісі орала! Мені потрібен відпочинок! А ти норовиш мені дитину всучити! Другу десятиденку чоловік тягнув лише на завзятості. — Ти все зрозумів?

Чи продовжимо експеримент? — Запитала я його. — Зрозумів. Здаюсь. Ми знову змінилися місцями. Але тепер він, повернувшись із роботи, одразу, без мого нагадування, бере дитину на себе. Та й по дому допомагає, коли вирве хвилинку.

КІНЕЦЬ.