Катя зайшла в магазин по продукти, як раптом зустріла сусідку свого батька. – Доброго дня, Катю. А я вже телефонувати хотіла, але номера твого не мала. Але напевно ви вже все знаєте, – сусідка Наталія Ігорівна загадково посміхнулася. – Здрастуйте, тітка Наталя. А що ми маємо знати? Та не тягніть ви! Що сталося?! – захвилювалася Катя. – Тато твій, Катю, одружується! А на кому знаєш? Краще тобі від нього це почути, – єхидно сказала сусідка. Катя здивовано подивилася на Наталю Ігорівну, нічого не розуміючи

-Доброго дня, Катя. А я ось зателефонувати вам хотіла. Та телефону ні твого, ні Дмитра у мене немає. Але напевно ви вже все знаєте, – сусідка Наталія Ігорівна посміхнулася загадково, в передчутті розповіді.

Наталя Ігорівна була сусідкою літнього батька Катерини. Її квартира була поверхом вище. Катя останнім часом рідко до нього їздила. Діти, проблеми, сімейні негаразди, недуги… Все якось одразу навалилося. Спілкувалися більше телефоном, та й то останнім часом рідко. Катя навіть раділа. Не дзвонить часто, значить у нього все добре і слава Богу.

-Здрастуйте, тітка Наталя. А що ми маємо знати? Та не тягніть ви! Що сталося?! – захвилювалася Катя.

-Тато твій, Катю, одружується! Ага! А на кому знаєш? На сусідці нашій, Світлані! 

…Батькові Катерини, Денису Петровичу, майже сімдесят. І майже все своє свідоме життя він прожив із її матір’ю. Жили вони душу в душу понад сорок років. Але буквально чотири роки Ірини Леонідівни, несподівано не стало.

Денису Петровичу було важко. Здавалося, у нього забрали душу. Катя з чоловіком та дітьми, як могли підтримували його. Приїжджали, купували продукти, дзвонили, зрештою.

Але переїхати до нього не могли. Квартира батька була хоч і трикімнатна, але поміститися там їм усім – Денису Петровичу, Каті з чоловіком та їхнім двом дітям, було нереально.

По сусідству з батьком жила самотня жінка, вдова, Світлана. Вони були знайомі давно, коли ще була жива мати Каті і з тих пір добре спілкувалися. Часто, по-сусідськи, Світлана заходила до них попити чайку та поскаржитися на своє життя – буття. Після того, як не стало чоловіка, її син із невісткою та двома доньками школярками переїхали до неї. І спочатку все було б нічого. І їй не так нудно і рідні люди поряд, але поступово життя її перетворилося на суцільне пережиття.

– Сил немає, Ірино … Одні сварки у нас в будинку. Добре Сергій цього не бачить. Невістка моя з норовом таким виявилася, що ой-ой-ой… Слова їй не скажи. А дівчатка… Старша онука підростає і характером вся в маму. Теж почала на мене сваритися, уявляєш? А син мій, тихоня, мовчить, їм не суперечить. Так і живемо. А що робити? На вулицю їх не виставиш. Син хорошу роботу втратив, вони іпотеку тоді хотіли взяти. Добре не вляпалися… На орендованій квартирі довго жили, а тут Сергія не стало, я їх і покликала до себе. На свою голову… – часто скаржилася Світлана матері Каті. Та співчутливо зітхала і наливала їй філіжанку чаю. 

Якось, вже після того, як не стало мами, Катя, приїхавши вкотре до батька, зустріла на сходах заплакану сусідку Світлану. І її раптом осяяла, як їй здалася, геніальна думка!

-Тітко Світлано, а що, якщо вам до тата мого переїхати, га? Хоча б тимчасово. Він один зараз, йому потрібна допомога, а я, самі бачите – часу не маю. А так і вам непогано і мені добре – за батьком догляд буде. Вам і робити особливо нічого не потрібно. Так, супчик зварити та по господарству трохи допомогти. Тут найголовніше для нього, щоб хтось поряд був. Тяжко йому зараз, ну ви розумієте… Якщо я вас образила своєю пропозицією, ви вибачте… – зніяковіла Катя, побачивши, що сусідка забарилася. А та раптом рішуче відповіла.

-А чому б і ні? А погоджуся я на твою пропозицію, Катрусю. Втомилася я щось від своїх. До сліз геть доводять. А не піде справа, тож назад не пізно переїхати. Двері поруч. – усміхнулася вона.

На тому й вирішили. Світлана, не довго думаючи, переїхала до Дениса Петровича. Катя спочатку приїжджала частіше, доглядалася, переживала .. Все-таки чужа людина в будинку. Але потім заспокоїлася. Батько повеселішав, а в хаті стало знову пахнути пирогами та чистотою. Як за мами. І Катя почала їздити все рідше і рідше, до того ж і справ останнім часом навалилося.

…Одружується з тіткою Світланою? Ви нічого не плутаєте? – вона здивовано подивилася на Наталю Ігорівну.

-Так Катю! Одружується та ще у весільну подорож зібралися! Закордон! – казала сусідка, зрадівши, що зустріла Катю. – Ти їдь, розберися, Катрусю, дуже вже Світлана його в оборот взяла…

Катя, поговоривши увечері з чоловіком, наступного дня зібралася до батька. Саме вихідний випав на цей день. Купила тортик, причепурилася і вирушила в дорогу. Двері їй відчинила Світлана. У симпатичному халатику і в чудовому настрої вона чудово виглядала і зовсім не зніяковіла, побачивши Катю.

-Денечко, сонечко, а хто до нас приїхав! – Защебетала вона, по-господарськи запрошуючи Катю в кімнату. Батько підвівся з крісла і попрямував до неї. Високий, посвіжілий і, як вона відзначила про себе, як якийсь чужий.

-О! Катя приїхала! Доброго дня, моя дівчинко, привіт! – обійняв він її і вона з подивом відзначила, що від нього пахне гарним одеколоном. Чого не було навіть за мами.

Вони присіли на диван, а Світлана заметушилась на кухні, накриваючи на стіл. Потім сіли пити чай із тортом і батько повернувся до Каті.

-Дочко, а я ось одружуватися хочу. На Світлані. І вона згоду мені свою дала. Що буде зі мною ділити і горе, і радість до кінця своїх днів. Так, люба? – Він узяв Світлану за руку і погляд його потеплішав. Жінка із задоволенням дала руку і сіла поряд. А Катя не вірила своїм очам та вухам. Те, що відбувалося, здавалося їй театром абсурду.

Вона ще трохи посиділа і збиралася додому, попросивши батька провести її до машини. Дорогою Катя почала розмову.

-Тату. Ну і живіть, а одружуватися навіщо у вашому віці? Гаразд тітка Світлана. Їй шістдесяти ще немає, але тобі сімдесят наступного року вже… – намагалася вона надоумити батька.

-Знаєш, дочко, любові всі віки покірні. Вона, моя Світлана, можна сказати мене до життя повернула. Якби не вона, не знаю, щоб зі мною було б. Я вже й нічого не хотів… А вона гарна, добра, Світланка моя. Ви ще з нею подружитеся.

-Тату, та ти що! Ти не розумієш, що цій твоїй Світланці тільки твоє майно і потрібно! У неї ж проблеми з житлоплощею, а тут ти підвернувся. І квартира, і дача, машина. – не стрималась Катя.

-Знаєш що! Одружуватися чи ні – це справа моя, особиста! Я, слава Богу, доросла людина! А ти не вішай на людину тавро, не знаючи її! Яке ти маєш право ображати її, га? Ще раз почую і все! Твоєї ноги більше в моєму домі не буде. Ясно? – Батько не витримав і буквально перейшов на вигуки. Катя давно його таким не бачила… Мало того, він розвернувся і пішов у хату, навіть не попрощавшись.

Увечері Катя ледь дочекалася з роботи чоловіка.

-Дмитро, ти уявляєш, він одружитися надумав! А після весілля наречену на закордон везе у весільну подорож. У мене відчуття, що я сплю, Дмитро. Це взагалі… Одружуватися у сімдесят років. Не здивуюсь, якщо він і заповіт на неї напише. І все, що вони з матір’ю наживали, їй дістанеться. Уявляєш? – Катя від образи мало не плакала.

-А я казав тобі тоді, Катю, увійди у спадок після того, як матері не стало. Ти не послухала мене. “Тато, тато, я в нього одна дочка. Не треба його турбувати, все одно нам все залишиться. Ми в нього найближчі люди” А ось тепер подивимося, який він, твій татко. Зараз одружується та заповіт напише на неї. І все. І ти з носом залишишся, і наші діти. Я не претендую, ясна річ, але за хлопців прикро… – так сказав Дмитро. І Катя зрозуміла, що все зайшло вже надто далеко. І, напевно, нічого не виправити.

…Пройшов рік. На весіллі вони не були принципово. Та їх особливо й не запрошував ніхто. Так, начебто, батько написав у ватсап де і коли пройде церемонія. Мовляв, буде бажання, приходьте. І на цьому все. Катя більше до батька не їздила, але чула від сусідки, Наталії Ігорівни, що молоді живуть дружно. Одружилися, поїхали у подорож, продали дачу, поміняли машину на більш комфортну. Вечорами гуляють, взявшись за руки. Катаються на велосипедах улітку. Словом, ведуть активний спосіб життя. Сам Денис Петрович Каті не дзвонить, її життям та життям онуків не цікавиться. Максимум відправить смску на день народження…

Катя теж не дзвонить і вважає поведінку батька зрадою по відношенню до неї, своїх онуків та її матері. І прощати його не збирається.

-Проміняв дочку і онуків на чужу тітку. Що з нього візьмеш. – часто каже вона знайомим, які запитують, як поживає її батько. Ті тільки головами хитають здивовано.

Ось така історія. І хто тут правий невідомо. Любові, звичайно, всі віки покірні. Але одружуватися навіщо? А може бути і Катя не права, не потрібно було батька одного залишати в такому стані… Чи тут все-таки сивина в бороду?

КІНЕЦЬ.