Іван виходив на пенсію і не знав радіти цьому чи ні. З одного боку, він був тепер вільний. А з іншого боку, він не знав, чим зайнятися. Із дружиною вони давно жили погано.

Незговірливий характер Івана його дружина відчула майже відразу після заміжжя. Як тільки закінчився «букетно-цукерковий» період їхньої закоханості, Іван показав себе. Ірі довелося змиритися з поганим характером чоловіка, їй не було куди йти.

Батьки її розлучилися і жили вже два роки у нових сім’ях. Тому молода дружина змирилася і  з безпідставними ревнощами Івана, і його сварками, і тим, що він повністю тримав у своїх руках фінанси сім’ї, видаючи Ірі незначні суми на її гардероб і потреби.

Але Іван мав добре оплачувану роботу, умів ладнати з начальством і мав зв’язки з потрібними йому людьми. Він міг дістати путівку до пристойного санаторію і влаштувати дочку в хорошу школу до найкращого вчителя.

Іра була за це вдячна чоловікові, вона розуміла, що їй навряд чи вдалося б так налагодити їхній побут. У їхній квартирі був зроблений відмінний ремонт, з роками куплено хороші  меблі.

Коли знайомі заглядали до Іри та Івана у гості, то хвалили їхню квартиру, дивувалися їхній обстановці.

«Напевно, вважають, що я найщасливіша жінка…» – думала Іра, проводжаючи гостей, і зітхала. Після застілля, вже «веселий» чоловік довго не засинав, читаючи їй моралі і похвали самому собі.

А Іра була старанною господаркою, хатньою робітницею для свого чоловіка. Вона давно не бачила ласки від Івана, не відчувала, що він її взагалі любить. Постійні сварки з приводу і без стали щоденним способом спілкування Івана.

– Розійшовся щось ваш чоловік, Іро, – казала їй при зустрічі сусідка. – Ви плачете мало не щовечора. Він щось вам робить?

Іра опускала очі і нічого не відповіла. Звичайно, всі сусіди чули їхні сварки.

У сварках вона намагалася довести йому, що не річ, не хатня робітниця, а дружина – рівноправний член сім’ї. Але все було марно. Вони іноді не розмовляли тижнями. Але завжди поступалася першою Іра. І Іван це знав.

Донька їх звикла до такого способу життя, вона зачинялася у своїй кімнаті і не виходила звідти, доки все не втихне. Вона дуже шкодувала матір і нелюбила батька, а як почала підростати, то першою її мрією було: піти з батьківського дому.

Ганна намагалася вчитися краще, майже на одні п’ятірки, саме тому, що знала: їй треба вступити до інституту, здобути освіту, щоб стати самостійною та не залежати від батька.

Коли Іван вийшов на пенсію, Іра все ще працювала, бо була молодша за чоловіа на вісім років. Вона не могла собі й уявити, що залишиться у квартирі із чоловіком на весь день. Він вже почав розпускати руки.

– Та скільки ти можеш так жити, доню, – умовляла Іру мати, – приходь до мене. Нехай у тісноті, та не в образі. Проживемо. А він нехай там лишається.

Нарешті, Іра наважилася піти від чоловіка. Він, здавалося, зовсім збентежився від її рішення. Коли Іра обмовилася про те, що непогано було б їм розміняти квартиру, Іван влаштував сварку:

– Стільки років я на неї працював, скільки грошей сюди вклав, ти розумієш, що кажеш? Один ремонт чого вартий, а скільки я всього діставав, навіщо старався? І ти пропонуєш почати мені життя спочатку в якійсь однокімнатці? У наші роки?

– Але ж ти розумієш, що ми давно не любляча пара… Нам треба жити окремо, – запропонувала Іра.

Іван сварився і просив пояснень, чому він такий поганий і де б вона давно була, якби не він. Іра пішла ночувати до матері. Повернулася вона лише за своїми речами, коли Івана не було вдома.

Повернувшись додому, Іван помітив, що шафи Іри порожні та змінив замок в квартирі.

Ні про який розмін житлоплощі він не хотів і чути. Він обіцяв Ірі залишити ії і дочку ні з чим, якщо вона подасть на розлучення та поділ майна. А Іра здогадувалась, що Іва, працюючи, відкладав значні суми і зберігав їх у своєї матері. Тобто були у нього накопичення, але скільки – Іра точно не знала.

І коли вона подала на розлучення, чоловік ще довго набридав її дзвінками та промовами, що Іра пропаде без нього…

Але коли Іра пройшла весь шлях розлучення і розподілу (а квартиру все ж таки довелося розміняти), то через пережиття вона аж скинула декілька кілограмів.

Але тепер вони з Анею жили окремо, у невеликій квартирі, нехай без такого розкішного ремонту та обстановки. Іван теж отримав скромніше житло.

Спочатку Іра нічого не хотіла навіть чути про колишнього чоловіка: як він живе, і що взагалі з ним. Так вона втомилася. Іра вже не працювала, адже донька після інституту забезпечувала себе.

А Іван незабаром став гуляти, і буквально через кілька років перетворився на старенького чоловіка, по обличчю якого було видно його слабкість до «вживання».

Іра, навпаки, заспокоїлася, стала більше часу приділяти собі, навіть погарнішала і виглядала молодшою ​​за свої роки.

Якось Аня сказала їй:

– Мамо, ти не шкодуєш, що розлучилася з батьком?

На що Іра відповіла дочці:

– Що ти. Я лише глибоко жалкую, що не зробила цього раніше. – Іра заплакала і стала просити у дочки прощення:

– Пробач мені, Анечко, я все дитинство і юність тобі зіпсувала, ти надивилася на наші сварки… сама не шкодуєш батька?

Аня заперечливо похитала головою.

– Я тебе шкодую, себе шкодую. Бабуся старенька дуже і завжди переживала за нас… А тепер тебе не впізнати, і я цьому рада.

– Мені здається, що я тільки зараз і починаю жити. Дивись, дочко, не потрап у таке заміжжя, як було в мене. Нікому не побажаю такого щастя… – витирала сльози Іра.

– Я заміж не поспішаю, мамо, не хвилюйся.

Іва прожив недовго. Перед тим, як його не стало, він прогуляв усі свої накопичення із сумнівними дружками.

Квартиру успадкувала дочка. Але жити у ній не стала. Продала та купила собі іншу, поряд з мамою. Ось така доля склалася у цієї сім’ї.

КІНЕЦЬ.