Суботній ранок. Після напруженого трудового тижня я сподівалася виспатися. Але мені не дали. З шумом, з гамом у квартиру вломилися чоловік, його матуся та його племінники. Я спросоння плескала очима, коли чоловік підійшов, поцілував мене і сказав, що пішов допомогти вантажникам.

— Яким, таким, вантажникам? — пробурмотіла я, але він уже пішов. Зате свекруха, з янгольською усмішкою на обличчі, сказала, що зараз швиденько зварить до мене каву. Це що ж у лісі здохло, що ця відьма вирішила мене доглядати?!

Від здивування я одразу ж прокинулася. І тут же почула дзвін вази, що розбилася. Поки я одяглася і прийшла на кухню, свекруха нагримавши на них, відправила дивитися мультики. У цей момент увійшов чоловік, несучи деталь дитячого двоповерхового ліжка. — Що тут відбувається?

— Запитала я у нього. — Сестра зах воріла. Її до ліkарні поклали на тиждень. Мамі за її дітьми не встежити. Нам треба доглянути дітей, — відповів він. – Це ліkарня в Анталії? Твоя сестра вчора тільки фотки звідти викладала в інтернеті, — з’їхидничала я.

— Мама?! — Мабуть мого чоловіка самого обдурили. — Але ж їй треба влаштовувати своє життя! Ви повинні допомогти. Адже ми, рідня! — свекруха обрала атаку як вид захисту. — Рідня?! Та буквально позавчора ви, свекрушко, мені сказали: «Ти нам ніхто!», А тепер раптом виявляється рідня.

А я думаю, чого це свекруха кинулася мені каву варити? Тягни назад цю деревину! — Скомандувала я чоловікові. — Але мила… — спробував заперечити чоловік.

— Жодних «мила». Ноги цих розбійників у моїй хаті не буде! Вони мають бабусю, а я за ними бігати не збираюся… Вони пішли. І чоловік разом із ними. Назад він більше не прийшов. «Я розчарований», написав він. Ну, от і добренько. Скатертю доріжка.

КІНЕЦЬ.