Ганна взяла відпустку, зібралася і вирушила до сестри в місто. Вони не бачились майже тридцять років. Ганна зайшла в будинок і піднялася на шостий поверх. Вона підійшла до потрібної квартири і подзвонила у двері. Відчинила якась незнайома молода жінка. – Проходьте! – раптом сказала незнайомка. Ганна здивовано зайшла в квартиру. – Це що ж Віра у квартирі на кількох господарів живе, чи що? – подумала вона. Вони зайшли у одну з кімнат. На ліжку лежала якась старенька жінка. Ганна підійшла ближче і не повірила своїм очам

Поїзд віз її в Київ. Вперше в житті Ганна їде туди, а їй уже п’ятдесят років. Їде до старшої сестри Віри.

Перед очима картинки з дитинства, як вони з сестрою бігають по своєму рідному селі. Різниця у віці тільки два роки. Були вони не просто сестрами, а й подругами «не розлий вода».

Потім пішли до школи. Чим старші вони ставали, тим рідше вони були разом. Ні, вони любили вони одна одну, як і раніше. Ось тільки Віра була дорослішою і дуже гарною…

Після восьмого класу спочатку старша сестра вступила в технікум у місті, яке було поряд із селом. Через два роки й Ганна теж пішла вчитися туди ж. І тут різниця між ними стала величезною.

Віра була зіркою того технікуму, всі хлопці бігали за нею. Ганна ж була скромною і тихою.

Після закінчення старшою сестрою технікуму доріжки їх розійшлися назавжди.

Віра вирушила жити в Київ. Як тільки не вмовляли батьки її відмовитися від цієї ідеї – не допомогло. Виїхала старша дочка…

Кликала вона і Ганну з собою після технікуму, але не поїхала вона. Закохалася у хлопця зі свого села, вийшла заміж. Тепер у них троє дорослих дітей і вже троє онуків.

А Віра за тридцять два роки так і жодного разу і не зʼявилася у рідному селі. Писала листи, потім дзвонила. Хвалилася своїм розкішним і щасливим життям. Іноді подарунки надсилала.

І ось тиждень тому Віра раптом подзвонила і сказала, що скоро її не стане, у неї залишився рік…

От і взяла Ганна відпустку, зібралася і вирушила до сестри в Київ.

Київ її здивував. Таксист довіз її до гарного багатоповерхового будинку. Взяв триста гривень:

-Ого як дорого, – майнула думка. – І як тут люди живуть?

Вона підійшла до ліфта, натиснула кнопку. Він одразу підʼїхав.

Ганна вийшла на шостому поверсі. Там було чисто, красиво.

Вона підійшла до потрібної квартири і натиснула кнопку дзвінка. Двері відчинила якась незнайома молода жінка.

Ганна уважно придивилася до неї.

-Та ні, це не сестра, – вирішила вона.

-Проходьте! – раптом сказала незнайомка.

-Три кімнати величезні і кухня! – майнула думка у Ганни. – Це що ж Віра у квартирі на трьох господарів живе, чи що?

Вони зайшли у одну з кімнат. На ліжку лежала жінка похилого віку. Ганна підійшла ближче і не повірила своїм очам.

-Віра – це ти?

-Привіт, Ганна! – жінка заплакала. – Не впізнала мене? Слаба я стала, скоро зовсім не стане мене.

Молодша сестра сіла біля неї на ліжко:

-Сестричко, що ж це з тобою?

Довго вони плакали, обнявшись.
-Ой, досить плакати! – нарешті сказала Ганна. – Тут тобі стільки гостинців прислали, – вона озирнулася. – Ця квартира у тебе на скільки господарів?

-Ганно, це моя квартира…

-А ця, хто? – сестра невизначено вказала рукою кудись у бік вхідних дверей.

-Це моя помічниця. Одній важко впоратися.

-А чоловік? – продовжувала розпитувати Ганна.

-З останнім ми вже чотири роки, як розлучилися.

-А що в тебе їх було декілька?

-Офіційно три. Останній ось цю квартиру залишив.

-Віро, а можна твою помічницю додому відправити? Я вже якось сама за тобою подоглядаю.

-Оксано! – неголосно гукнула жінка.

Проте помічниця одразу з’явилася.

-Слухаю вас!

-Ти сьогодні відпочивай! Ми з сестрою удвох побудемо.

-Добре! – відповіла та. – Якщо що, дзвоніть! Я одразу прийду.

Вона зібралася й пішла.

-Тобі тут мама трав надіслала. Зараз заварю.

Ганна попрямувала на кухню, швидко розібралася, що як вмикається. Заварила чай.

Повернулась до сестри:

-Віро, ти встаєш?

-Ледь-ледь. Оксана мені допомагає.

-Давай, вставай! – сказала молодша сестра. – Досить лежати! Ходімо чай пити! Наш сільський.

Допомогла старшій сестрі піднятися та дійти до кухні.

Сіли сестри за стіл:

-Ганно, – кивнула господиня на холодильник. – Дістань. Там ігристе хороше. За зустріч.

-Ні, я привезла нашої сільської. Ось її і будемо. І смаколиків я також привезла.

Вони сіли і довго розмовляли. За тридцять років стільки новин в обох.

Віра аж забула, що слаба.

Першою знову схаменулась Ганна:

-Все досить! Лягай!

-Ой, Ганнусю, мені так добре давно не було!

…Наступного ранку, ледь господиня розплющила очі, сестра підійшла:

-Як почуваєшся, сестро?

-Та так, ще не зовсім погано…

-Вставай! Я там кашку приготувала.

-А мені можна? – засумнівалася Віра.

-Вчора можна було, а сьогодні про кашку питаєш.

-Ой, Ганно!

-Що ти ойкаєш? У тебе ім’я Віра. Значить, маєш вірити, що одужаєш.

-Мабуть, уже ні, – раптом засміялася жінка. – А мене тут Веронікою називають.

-Гаразд, давай, допоможу встати.

За сніданком молодша сестра сказала:

-Віра, ось що я надумала. Збирайся, поїдемо назад до нас у село.

-Ти, що, Ганно?! – сказала та. – Я не доїду.

-Доїдеш! Куди ти подінешся? Тут не так вже й довго їхати.

-Ганно, а так хочеться перед… Перед тим, як не стане мене, побути кілька днів у селі, маму з татом побачити.

І тут молодша заявила:

-Ні, сестро, ти назавжди в село поїдеш. Рано тобі ще в засвіти збиратися.

Довго і задумливо дивилася жінка, кудись у вікно і нарешті захоплено промовила:

-Ганно, а може й правда…

-Не може, а точно. Я подивилась у тебе в холодильнику… Якісь баночки, коробочки. Зараз усе викину. У вас тут є ринок?

-Так, недалеко.

-Ось піду і куплю, що треба, – рішуче заявила Ганна.

-Так можна по телефону замовити.

-Ні, краще я сама.

-Тоді я таксі викличу. Тебе й туди й назад довезуть. Зараз грошей дам.

-У мене свої є.

-Ганно, з твоїми грошима у нас на ринку особливо не накупишся.

Повернулася молодша сестра після ринку:

-Ну, і ціни у вас! Зараз зварю курячий супчик із локшиною.

Вона швидко поставила варитися м’ясце, а сама повернулася до вранішньої розмови:

-Віро, то ти починай збиратися!

-Куди? – одразу не зрозуміла старша сестра.

-Як куди? Додому.

-Що, сьогодні?

-Чому сьогодні? Можна завтра.

-Так… Треба зібратися.., – зовсім розгубилася Віра.

-То збирайся! Я про це і говорю, – сестра, схоже, не жартувала. – Зараз суп доварю. Поїмо, і почну тобі допомагати.

Два почуття боролися у душі у Віри. Перше бажання з’їздити на малу батьківщину. Адже вона понад тридцять років не була там, понад тридцять років не бачила батьків. Весь час було ніколи: чергові знайомства, чергові заміжжя. Їй навіть на думку не спадало черговому чоловікові запропонувати з’їздити у село. На Мальдіви, на Балі – це інша річ. І ось тепер, коли немає друзів і подруг – кому потрібна слаба жінка – рішення повернутися на батьківщину залежить тільки від неї.

Але першому почуттю протистояло інше. Це переживання через слабість, дорогу, невідомість. Їй сказали, що залишилося два-три місяці. А ця подорож, вона скоротить, чи збільшить ці лічені дні на цьому світі?

І тут їй спала на думку цікава ідея:

-Припустимо мені залишилося три місяці. Але краще прожити два, але з’їздити на батьківщину, побачити батьків. Аніж піти через чотири місяці, лежачи в ліжку. Це якраз буде в жовтні – холодно, сиро. Краще вже у серпні. Тоді тепло… Хтось до мого памʼятника прийде…

І Віра почала збиратися. А щоб не передумати, замовила по телефону два квитки у вагон «Люкс».

Все було готове до подорожі, але в міру того, як наближалася ця мить, коли вона вийде зі своєї зручної просторої квартири і… Можливо, вже не повернеться назад, на душі ставало все неспокійніше і неспокійніше.

-Ганно, ось банківська картка, – дістала вона з кишені і відразу поклала назад. – Вона лежатиме в мене ось тут.

-Віро, навіщо ти мені це кажеш?

-Про всяк випадок, – вона дала листочок. – Тут написано, як нею скористатися. Сховай кудись.

-Віра…

-Я старша і поки слухай мене. Колись мене все одно не стане. Там грошей багато. На поминки вистачить та ще й тобі залишаться. Поховаєш мене там, в селі. Документи на цю квартиру я теж взяла – вона відкрила одну з сумок. – Ось тут у кишеньці.

На телефоні Віри заграла мелодія:

-Таксі прибуло, – пролунав голос.

-Ну, все, сестричка, ходімо!

Віра оглянула свою квартиру, наче прощаючись, і рішуче відчинила двері.

І ось вокзал, який колись був рідним. Поїзд зупинився.

Віра обережно почала спускатися. Тут біля сходів з’явилися двоє молодих чоловіків. Один з них несподівано взяв її за талію, підняв і вона моментально опинилась на пероні. Але хлопець руки з талії не прибрав, а поцілував у щоку:

-Здрастуйте, тітко Віро!

І тільки тоді вона помітила, що другий хлопець допомагає спуститися сестрі. Та посміхнулася.

-Що, Віро, така розгублена? Це мої сини.

-Денис, – кивнув головою хлопець, який допомогав тітці спуститися.

-Олег, – озвався другий і сказав братові. – Денисе, бери сумки!

-Ганно, які вони у тебе дорослі!

-Олегу – двадцять чотири, Денису – двадцять. Є ще Юрко – тому двадцять вісім, він старший.

Сіли в машину Олега. І хвилин через десять були біля батьківського будинку. Точніше, біля того місця, де мав стояти батьківський будинок.

Замість нього стояв двоповерховий, якщо не котедж, то добротний будинок. Але Віра побачила це лише побіжно. З воріт вийшла бабуся і кинулась до неї:

-Доню!!!

-Мама!!!

Сльози пішли з очей Віри. Вона обняла свою маму:

-Пробач мене! Я погана дочка.

-Що ти, що ти, рідненька? Я так рада!

-Віра!

-Тату!!! – кинулася вона в обійми свого сивого батька. – Пробач мене!

І тут жінка відчула слабість. Почула голос сестри:

-Денис!

Відчула сильні руки племінника і…

…Розплющила очі. Стеля… Але не її.

-Прокинулася, доню! На попий! – мама підвела їй голову. – Легше буде. Слаба ти. Та ще й перевтомилася.

Віра почала пити трав’яний настій. І на мить їй здалося, що вона знову маленька, і мама напуває її цим напоєм. А мама, наче вгадала ці думки, і пролунали її слова, ніби з дитинства:

-Пий, доню! Тобі сили відновлювати треба.

-Як вона? – підійшов батько.

-Нормально, – заспокоїла дружина. – Перехвилювалася дуже.

-Віра, все буде гаразд, – усміхнувся батько. – Мама тебе виходить.

Пройшов липень і серпень, і навіть вересень із жовтнем. Мама доглядала за Вірою. Батько – щодня водив у ліс, то по ягоди, то по гриби. Іноді й мама з ними ходила, збирали трави.

Коли всі були зайняті, вона гралася зі своїми двоюрідними онуком та онучкою. Старші сини Ганни жили поряд у своїх будинках. Денис поки що жив із батьками, бабусею та дідусем. Будинок великий у всіх по кімнаті було, у тому числі й у Віри.

Спочатку вона все чекала, коли прийде її пора, але та чи то не поспішала, чи зовсім забула про неї.

Тут раптом Денис оголосив, що збирається одружитися. Усі зайнялися підготовкою до весілля.

Несподівано Віра дізналася, що сусід, який недалеко живе, вирішив свій котедж продати і переїхати в Київ. Ну, і запропонувала вона йому обмін на свою величезну трикімнатну квартиру в елітному будинку. Той, схоже, зрадів такому варіанту. Домовилися, що й меблі залишать одне одному.

З’їздила у Київ, оформила все гарненько.

А ввечері Віра родичів на сімейну раду зібрала:

-Що ти, дочко, надумала? – одразу запитав батько.

-Тепер у нас котедж, – Віра сумно посміхнулася. – Але одна я там жити не буду. Та й… Мені трохи залишилося… Тату, мамо, переїжджайте до мене. А Денис із невісткою з батьками залишаться.

-Ні, дочко, – похитав головою батько. – Ми вже з матір’ю все життя на одному місці прожили.

-Віра, що ти все про залишилось, і про залишилось говориш, – не витримала сестра. – Все буде добре.

-Не хочу я сама там жити, – Віра опустила голову. – Сумно мені буде там одній…

-Що ти, Віро?

-Ганно, то ви хоч із чоловіком переїжджайте! Адже я, як краще хочу. Цей котедж на вас перепишу. А сама з батьками залишусь.

-Гаразд, до цього питання ми повернемося, – серйозним голосом промовив батько. – Давайте, вирішимо, як справляти весілля Денису будемо. Там його брати запропонували на хорошу машину йому скинутися, як подарунок на весілля.

-Тату, у мене гроші є, – Вірі так хотілося зробити щось хороше для родичів, щоб про неї пам’ять залишилося. – На будь-яку машину вистачить.

-Ой, Віро, Віро! – похитав головою батько. – Ти нарешті зрозумій уже, що ти роками тут житимеш. Негідно це вперед батьків на той світ вирушати.

-Що ти, тату, кажеш? Мені сказали, що мені мало залишилося.

І тут Віра зрозуміла, що справді хоче прожити ці роки. Вирішувати проблеми своїх численних дружніх родичів, няньчиться з онуками, хай і двоюрідними.

А ще вона зрозуміла, що її тут люблять і ніколи не залишать. Не тому, що вона має гроші, а тому що вона тут своя, рідна…

…Віра і справді прожила ще тридцять років… Сталося диво, як вона вважала і слабість відступила.

Але мама тільки посміхалася – вона знала, що все буде добре…

Джерело