Марина з сестрою Тетяною поїхала на цвинтар – батьків провідати. Вони зайшли в церкву, поставили свічки. Таня своїй бабусі Ганні вперше записочку залишила. Сестри зайшли до батьків, поприбирали. Квіти у баночки поставили. – Ну що, Тетяно, ходімо, пошукаємо, де твоя бабуся Ганна лежить? – Ходімо, Марино. – Ось вона, Тетянко! Давай я фото протру. Дивись, а тут хтось прибирав, дивно. – Здрастуйте, ви до Ганни Дмитрівни? – раптом почувся чоловічий голос. Марина глянула на чоловіка й ахнула. – Цього просто не може бути! – тільки й подумала вона

 

-А ще у вас був величезний садок. Твоя бабуся нас часто пускала туди.

Там малина росла дуже солодка. Вишні були величезні! А ще була біла малина, ні в кого тоді такої не було.

І горох звисав величезними стручками. Усіх дітей твоя бабуся пригощала, можна було збирати!

А потім ти народилася, а бабусі твоєї майже одразу не стало. Тетяно, тобі чаю налити? – Марина здивовано подивилася на двоюрідну сестру. – Що мовчиш?

-Та все нормально, чай я буду, налий…

Тетяна, як не стало її чоловіка, частіше почала з двоюрідною сестрою спілкуватися. Донька із сім’єю не з нею живуть.

А їй із рідними поспілкуватися хочеться. Вона майже нічого не знала про свою другу бабусю, маму батька. І будинок, де вона народилася, погано пам’ятала.

От і вирішила старшу сестру, двоюрідну, з якою у дитинстві в одному будинку жили, розпитати про все.

Їх переселили зі старої глиняної хати, коли Тетянці ще й п’яти років не було. Мама Тетяни будинок свекрухи не любила. Не могла свекрусі вибачити, що та не хотіла, щоб вона дитину, тобто Тетянку, мати.

-Бабуся твоя, Ганна Дмитрівна, добра була, – продовжила згадувати Марина. – Твій батько в неї був молодший, вона його дуже любила. Старші брат і сестра його швидко з рідного дому розлетілися, сім’ї свої створили.

Одні на заробітки поїхали в Європу, інші – тут жили. Але далеко дуже. Внуків від старших дітей Ганна Дмитрівна і бачила щось лише кілька разів. А Микола, тато твій, завжди був при ній.

Спочатку Ганна Дмитрівна взагалі не хотіла, щоб він одружувався, відмовляла. Він мовляв і слабий все життя, та й до чого це. Живи мовляв, синку, для себе, бачиш, як життя сімейне розлучає. Матір з бабусею забули всі!

Отже, тато твій, Тетянко, якось навіть і не прагнув до одруження. Видно тоді ще свою долю не зустрів.

А потім, вже йому під сорок було і йому твоя мати раптом сподобалася.

Вона до мене в гості приїхала, до сестри своєї рідної, а Микола її й побачив. Мама твоя, Ірина, завжди тонка, струнка була, як дівчинка.

А їй уже теж тоді було тридцять п’ять. Ганна Дмитрівна, для всіх зненацька, цей шлюб схвалила. Видно вже слаба стала, зрозуміла, що Микола скоро один залишиться.

Подумала видно, хай із дружиною живе, вона і за ним, і за нею, Ганною Дмитрівною, доглядатиме. А дітей заводити, мовляв, вони вже старі…

А все не по її вийшло. Ірина майже одразу тебе народила. Щаслива була, не передати. І Микола помолодшав прямо. Він буде батьком, вони мабуть обоє вже й не мріяли про це.

Ганна Дмитрівна тоді одразу злягла. Микола тепер не про неї, а тільки про дружину вагітну і думав.

Та й Ірина вже не так, як до цього, про свекруху дбала. Шкода, звичайно, Тетянко, що так вийшло. Ганна Дмитрівна з віком змінилася, у своїх дітях розчарувалася, в онуках. І коли не стало її, була вона тоді дуже нещасна.

Ось що старість та слабість з людиною роблять…

-Дякую, Марино, що розповіла. Про садок, про бабусю Ганну. А то тата вже давно немає, та й мама про неї навіть говорити не хотіла. А в мене про той будинок взагалі такі невиразні, розмиті спогади. Адже я ще зовсім маленька була. А ти пам’ятаєш, про бочку?

-Ще б пак. Я тоді дуже переживала за тебе. Ми ж із сусідськими Васильком та Світланкою в бочці жабку тоді побачили. А ти маленька ще, тобі не було видно. Тоді тобі років зо три було, а мені вісім було. Ось я тебе і підняла показати! Але не розрахувала я своїх сил, ось ти і переважила, і в бочку! Добре Миколка, баби Каті онук, був поряд.

-Ага, сестра називається! До речі, я Миколку пам’ятаю. Він мене втішав, а я плакала. Але плакала не від того, що злякалася, ні. У мене шапочка була зелена на зав’язках під підборіддям. Я її не любила. А Миколка хлопчик дорослий. Він мене завжди гойдав на гойдалці. Так мені перед ним соромно було, що я в такій безглуздій шапочці.

Та ще вся мокра. А я все-таки дівчинка, мені не хотілося перед великим хлопчиком у такому безглуздому вигляді бути.

А жабку я не побачила!

-Таня, а давай з’їздимо до наших батьків на цвинтар. Скоро ж поминальні дні. Адже там недалеко від наших батьків десь і бабуся Ганна твоя лежить. Ти хоч там була?

-Ні, звичайно, Марино. Тата ж мого рано не стало, я ще маленька була. А мама про Ганну Дмитрівну навіть говорити ніколи не хотіла. Тільки й чула я від неї, що мовляв, дякувати Богу, поїхали ми з холодного цього свекрухиного будинку. Де взимку холодно було і навіть улітку холод був!

-Так, шкода, що так все вийшло. Адже могли б і порозумітися. Жаль, що всі вони з образою пішли… Ну то що, з’їздимо, га Тетянко?

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩