Денис сидів на кухні й умовляв свою доньку Оленку доїсти овочеве пюре. Раптом йому подзвонив молодший брат Мишко. – Привіт, Денисе, у мене до тебе серйозна розмова, – почав той. – Привіт, Мишко, я тебе слухаю! – От скажи мені, тільки чесно, як це ти зі своєю Вірою п’ять років уже прожив і жодного разу не посварився? – запитав Мишко. – Слухай, братику, я тут Оленку погодувати намагаюся, – сказав Денис. – Що ти робиш?! А де ж твоя дружинонька Віра? – якось єхидно запитав Мишко. Денис застиr від здивування

 

Денис сидів на кухні й умовляв свою півторарічну доньку Оленку доїсти овочеве пюре, коли йому зателефонував молодший брат.

– Привіт, Денисе, у мене до тебе серйозна розмова.

– Привіт, Мишко, я тебе слухаю!

– От скажи мені, тільки чесно, як це ти зі своєю Вірою п’ять років уже прожив і жодного разу не посварився?

Денис зрозумів, що розмова має бути серйозною, а Оленка вже зі стільця злазити зібралася, при цьому пюре вона так і не доїла.

– Слухай, братику, я тут Оленку погодувати намагаюся, давай я тобі трохи пізніше передзвоню.

– Що ти робиш? А де твоя Віра? У магазин пішла, чи що?

– Мишко, чесне слово, мені зараз ніколи. Чекай, я тобі передзвоню.

Денис поклав телефон на стіл, а сам продовжив годувати доньку. Довелося їй пообіцяти, що після того, як вона все доїсть, тато з нею в кубики гратиме. Як тільки Оленка все з’їла, Денис, затишно вмостившись із нею у спальні на килимі та розклавши кубики, передзвонив братові.

– Ну, що повернулася твоя дружинонька з магазину? Чогось смачненького принесла? – поцікавився у брата Михайло.

– Мишко, я не казав тобі, що Віра в магазин пішла. По магазинах у нас ходжу я, зі списком, який Вірочка мені напередодні складає. Все ж таки їй незручно з дитиною по продукти ходити. Так що ти хотів? Я не зрозумів нічого, вибач!

– А де ж вона тоді? – якось єхидно запитав Мишко.

Денис застиг від здивування.

– А тобі яке діло? – запитав він. – З подружками у кафе зустрічається!

– Залишила тебе з маленькою дитиною і пішла?!

– Я сам залишився. Мені не складно…

– А я ось свою Надійку не відпускаю. Ще чого! Нехай із Павликом сидить!

– І сидить?

– Куди ж вона подінеться? Сидить, звісно! Синові нашому тільки пів року виповнилося.

– Тобто вже пів року твоя Надія нікуди з дому не виходить?

– Чому це не виходить? З сином на прогулянку і по магазинах.

– Точно, я згадав, навіщо ти мені дзвонив. Цікавився, як так вийшло, що я з Вірою не сварюся ніколи. А навіщо тобі це?

– Так ми з Надією вже пів року сваримося. Набридла, хоч розлучайся!

– Пів року? Як у вас син народився? Чи що?

– Ну напевно.

– Так це Павло винен. Більше нікому!

– Хто винен?

– Павлик ваш винен, говорю.

– Ти це серйозно?

– Звичайно! Адже, коли його не було, у вас все було добре.

– Добре все було. І що ти пропонуєш?

– Віддати його в дитбудинок. Інших варіантів нема! Ну, можеш ще до мене принести разом із речами.

– До тебе? А Віра не заперечуватиме?

– А до чого тут Віра? Хоча не буде. Чого їй заперечувати? Де одна дитина, там і двоє. Виростимо, ти не переживай.

– Жартуєш? Так?

– Ні не жартую! Мені не до жартів, братику! От скажи мені, чим твоя Надія невдоволена останнім часом?

– Чим? Усім! Я їй учора сказав, що з роботи затримаюся, бо мене на день народження колега запросив, а вона як закричить, що в мене життя вирує, а вона, бачте, в чотирьох стінах сидить. А я тут до чого? Вона ж не одна, а із сином сидить.

– А я з донькою! Аж післязавтра я з друзями в кафе іду. І Віра нічого проти не матиме.

– Ти мені пропонуєш Надію з подружками в кафе відпустити? А Павліка куди?

– Ти посидиш, недолугий! А потім на день народження до колеги спокійно підеш!

– Точно. Але Павлик маленький ще.

– Не впораєшся, чи що?

– Не знаю… Чесно, не певен!

– Мені тоді зателефонуй, я тобі пораду дам у разі потреби, хоча я думаю, що дружина тобі й сама все перед відходом пояснить.

– Добре, спробую! Але це ще не все! Я ось попросив її салат мені на вечерю приготувати.

– Відмовилася, чи що?

– Заявила, що у нас плов є. А я його не хотів!

– Сподіваюся, що ти дружині про це не сказав?

– Сказав, звичайно. А вона розлютилася.

– І що?

– Ну. Я його з’їв!

– Не сподобався? Погано готувати почала, Надія після пологів?

– Добре вона готує. Тільки я салат хотів.

– Так ти б спочатку плов з’їв, похвалив дружину за смачну вечерю, а потім свої побажання висловлював, тільки вже на завтра. Та ще б допомогти пообіцяв із приготуванням вечері.

– Я?

– Ти. Не я ж! Втім, швидше за все, до твого приходу з роботи твій салат уже був би готовий.

– Гадаєшь?

– Знаю. Спробуй, і побачиш.

– Але і це ще не все! Я їй абонемент у спортзал купив. Адже розповніла вона після пологів.

– Не дуже вона і розповніла.

– Отак вона мені і сказала. Уявляєш? Чи вона себе в дзеркалі не бачить?

– І ти їй все це так чесно сказав? Так?

– Так і сказав! А як ще?

– Ну, наприклад, так. Сказав би їй, що останнім часом повніти почав і вирішив у спортзал походити. Але одному тобі нудно, так що ти її за компанію запрошуєш. Думаю, що твоя дружина від такої пропозиції не відмовилася б.

– Не відмовилася?

– Думаю що ні.

– Ти маєш рацію, напевно. Але з ким ми тоді Павлика залишимо?

– З мамою нашою, ну, або з тещею.

– З ким? Вони не погодяться ні за що.

– Чому це? У мене з Оленкою і мама, і теща із задоволенням сидять.

– Це як?

– Просто. Дзвониш і питаєш у мами, наприклад, як її справи. Вона тобі все розповідає, а ти цікавишся, чи не потрібна їй допомога якась. Запевняю тебе, що вже щось, та їй обов’язково потрібно. Так от, ти заїжджаєш до неї після роботи, її прохання виконуєш і просиш наступного дня із сином твоїм посидіти.

– Відмовить!

– Ні, з радістю посидить. Ти ж до неї приїхав, всі справи переробив, так що тепер її черга. Тільки нахабніти не варто. Одного-двох разів на тиждень буде цілком достатньо.

– Ти серйозно?

– Серйозно, Мишко, серйозно. Я ж і сам так живу. Саме тому з дружиною не сварюся ніколи. І в наших сварках нікого не звинувачую. Життя ваше, звичайно, сильно змінилося після народження дитини, але, якщо все правильно організувати, то сваритися у вас причин не буде. Спробуй, братику, тобі сподобається.

– Ну, гаразд, вмовив.

– А ще в парк дружину поклич погуляти разом із сином, квіти купи просто так, скажи їй, що вона найкрасивіша, і ти її дуже любиш.

– Так? А я думав, що вона сама це розуміє.

– Навряд чи! Жінки люблять вухами, навіть найрозумніші.

– Дякую, Денисе, я спробую.

– Так що, Павлика до мене принесеш, чи як?

– Зовсім, чи що? Я сина нікому не віддам. Та й не він винен у тому, що ми сваримося постійно.

– А хто ж?

– По всьому виходить, що я. Гаразд, Денисе, піду я дружину вмовляти погуляти зі мною та з сином у парку. А завтра її до подружок відпущу. Сподіваюся, що все у нас налагодиться. Дякую за пораду, брате! Ти в мене найкращий!

– Будь ласка, звертайся, якщо що.

Михайло легко вмовив Надію разом прогулятися в парку. Це був їхній перший вечір без сварок з того моменту, як вони стали батьками.

Життя Михайла та Надії налагодилося, адже Мишко запам’ятав усі поради старшого брата.

Тепер Надія часто зустрічається з подружками, а Михайло – з друзями, і дружина майже ніколи не буває проти.

Вони з Михайлом разом двічі на тиждень ходять у спортзал. На превеликий подив Михайла, і мама, і теща в ці дні із задоволенням сидять із Павликом. А сам Мишко часто почав виконувати їхні прохання. І обидві жінки ним дуже задоволені та й онука вони люблять.

І сніданки, і обіди, і вечері Мишка тепер повністю влаштовують, бо він взяв за правило напередодні говорити дружині про те, що саме він хотів би з’їсти, і по продукти він тепер ходить сам.

Та й допомагає Надії у разі потреби, але це рідко трапляється.

Зазвичай до його приходу все вже готове!

Надія натішитися не може з чоловіка. Думає, що він просто подорослішав. Таке буває!

А сам Михайло дуже вдячний старшому братові за те, що так все пояснив.

Інакше б він уже розлучився, незважаючи на те, що дуже любить свою дружину і сина…

КІНЕЦЬ.