– Ти хоч поїж в дорогу щось, Андрійку, баба Марія клопоталася на кухню.

Андрієві ще шістнадцять років тільки. Живе він на бабусину пенсію, проте сам час від часу влітку теж підробляє.

То траву покосить дачникам, чи роботу просту поробить. Кому дерево спиляти засохле, і пеньок викорчувати.

Кому воду навесні налагодити. Тільки цим багато не заробиш, а більше ніхто не бере на роботу хлопця з атестатом, що у школі відучився він дев’ять класів.

З бабою Марією Андрій із п’яти років жив. Мати як із Олегом зійшлася, так його до бабці й відвезла.

У селі три будинки, віддалік дачі, школи на селі нема. От і ходив Андрій до школи в сусіднє село за шість кілометрів. Коли була погана погода, то у школу йти було просто неможливо. От від того й закінчив лише девʼять класів…

Бабця сумувала за внука.

– Ох, куди ж ти тепер, онучку? Мати дізнається, сваритися буде на нас з тобою, що навчання не підтягнули!

Тільки видно, окрім баби Марії, нікого його доля не хвилювала.

Та й сам він не особливо переживав. Вдома завжди хоч щось, та їсти є. А влітку знову дачники понаїдуть, буде й робота.

Траву косити Андрій любив. Косарку він не нову в містечку купив у дядька Грицька, той ремонтує різну садову техніку, та й старе скуповує.

От і Андрій вирішив цією ж стежкою піти. Для нього це найкраще, він тямущий, та й руки з того місця. Тож Андрій прорветься, не пропаде.

Подобалася йому на селі одна дівчина, Даринка. Він до них улітку траву косити ходив.

Ділянка у них велика, будинок двоповерховий. Андрій косить, косарка торохтить, а Даринка обов’язково вийде, наче у справі.

А сама з Андрієм перезирається, і слівцями раз у раз перекидається.

Баба Марія хитра, помітила видно, як Андрій у дзеркало поглядає, коли на ту ділянку працювати йде.

– Ех, Андрійку, онучку ти мій любий, ти на дачницю ту не задивляйся, не рівня ти їй! У них і будинок на два поверхи, і на вихідні дорогих машин понаїде – одразу видно – люди зі статком. А ти неук із села, ні хати, ні двору, все твоє багатство – баба стара, – жартувала баба Марія, а сама переживала за онука.

Образять, самолюбство його зачеплять, хлопець молодий ще не розуміє нічого…

А як онукові допомогти – не знала. Якби були в нього батьки хоч трохи дбайливі, та переживали б за хлопця, добра б бажали. А так хіба він сам упорається?

І свою долю не витягне, люди ж навколо різні. Та й бабу Марію свою одну залишить журитися.

Думала-думала баба Марія, та й вирішила по-старому, як ще мати її робила, вчинити.

Зібрала все найдорожче, що в хаті вона мала. Не для душі дороге, цього вона не чіпала. А те, що коштувало дорого – нові речі, які без діла лежать.

Одягнулася баба Марія у все найкраще і пішла до сусіднього села, щоб відвідати давніх знайомих та далеких родичів.

Спочатку вона до сестри троюрідної Ольги зайшла. Та зраділа:

– Маріє Василівно, дякую, що відвідала, як ся маєте, як Андрійко?

– Добре Андрійко, і по хаті допомагає, і господарство на себе взяв. Старається Андрій, працює. Дізнався, що хочу я рідних та знайомих давніх відвідати – усім подарунків накупив. Ось і тобі, Ольго, хустку купив, дивись яка гарна!

Так обійшла Марія Василівна рідних та близьких. Провідала їх, про життя, про справи поговорила, передала від Андрія теплі привіти і гарні подарунки. Розповіла їм, який онук у неї хороший виріс.

До хати ледь дійшла баба Марія. Ноги втомилися, прийшла і відпочивати лягла.

А рано вранці раптом Андрій з містечка повернувся.

– Бабусю, як ти тут без мене? Я трохи заробив, привіз продукти. Не прижився я в містечку, бабусю, хорошої роботи не знайшов, а на побігеньках бути і за копійки працювати набридло. Піду по дачах знову підробляти, а що робити…

Бабуся Марія глянула куди пішов Андрій, і руками сплеснула від побаченого – прямо до будинку, де Дарина живе хлопець попрямував.

Тільки онук за поріг, а бабуся Марія відразу в’язання в руки взяла.

Спиці в руках її швидко замиготіли.

В’яже бабуся Марія одну петельку до іншої, спритно нанизує, та ще й примовляє:

– Як лягає петелька до петельки, одна з одною сплітається, і в полотно звертається! Так і лягай кожне слово хороше, і кожна думка добра від людей про мого внука Андрійка, і зплітайся в долю щасливу і в гідну…

Коли Андрій повернувся, у бабусі в руках вже було в’язання велике.

Андрій якийсь радісний, здивований, прийшов.

– Бабусю, уявляєш, у Дарини батько такий хороший мужик виявився! Я як завжди в них косити газон став, косарка раптом зламалася. Я там її розібрав, зібрав, все запрацювало. І раптом її батько виходить, руку подає. Потім запитав, чому я не вчуся і взагалі чим займаюся, ще мопед попросив подивитися, він не заводився. Я полагодив, Віктор Іванович мені сказав, що голова у мене тямуща і руки золоті. Обіцяв в училище влаштувати і з роботою допомогти.

А бабуся Марія в’яже і посміхається.

Значить зачепилася петелька, тепер доля вирівняється і піде все як треба…

Так і вийшло. Андрій училище закінчив, працює у містечку разом із батьком Дарини – Віктором Івановичем. Будинок задумав перебудувати, з кожної зарплати відкладає. А потім і Даринку сватати хоче, все у них до весілля йде.

Бабусю улюблену Андрій просив:

– Ти бабусю тільки не заслабни, поживи з нами довше, правнуків хоч побав… У тебе рука добра, щаслива, ти мені щастя принесла, тепер хоч трохи й правнукам передай…

А бабуся Марія рада без пам’яті, по-людськи, добре все вийшло. І вона, Марія Василівна, не одна свій вік доживатиме…