Марина постукала у вікно до сусідки Микитівни, і коли та визирнула, поманила її пальцем. Двері відчинилися, і Микитівна з’явилася на ґанку.

– Що там Марино, чого не заходиш?

– Слухай Микитівно, приглянь за моїм будинком і хазяйством. Мені треба в місто в лікарню.

– Ти, Марино, звісно їдь, пригляну я за твоєю козою, не хвилюйся. У тебе немає нікого, а й справді, якщо заслабнеш, як жити тоді одній?

Бабі Марині за сімдесят і вона самотня. Життя її помотало, випробувало на міцність, і врешті–решт вона прижилася отут у селі.

Поїхала Марина, а сама переживає:

– Як воно буде? Хоч і сказав лікар: – Не хвилюйся бабусю, це не дуже складна процедура. – Але переживаю я.

У палаті баба Марина була не одна, біля вікна лежала молода жінка, а навпроти теж літня, як і вона. Марина заспокоїлася, виявляється, не одна вона така.

– Он і молода лежить, – подумала Марина.

Після «тихої години» до сусідок прийшли родичі. До молодої прийшов чоловік із сином–школярем, а до літньої – дочка із зятем та онукою. Принесли фруктів, цукерок і ще щось, весело базікають, сміються, заспокоюють. А баба Марина лежить сама, завидно їй. Ніхто не прийде до неї, ніхто нічого не принесе. Одна–одна. Засмучена…

Наступного ранку був обхід, зайшла лікарка у білому халаті, молода жінка, симпатична, вже років за сорок, так вирішила Марина. Баба Марина дуже зраділа їй.

– Ну, як справи Марино Іванівно? Як настрій? – тепло і ласкаво запитала лікарка.

– Нічого–нічого, доню, тобто лікарю, а як ваше ім’я? – сумно запитала бабуся.

– Ольга Петрівна, я ваша лікарка. А що, Марино Іванівно, у вас немає нікого з родичів? Діти?

– Ні, доню, ні, Бог не дав…

Лікарка погладила її по руці і вийшла з палати. А баба Марина не могла знайти собі місця, переживала:

– Навіщо? Навіщо я її обманула, така жінка хороша і з теплотою запитує мене. Навіщо я сказала, що Бог не дав мені дитину? Це ж не так!

Не хотілося Марині ворушити старі спогади, старі переживання, з якими вона живе все життя. Не може вона забути свою дитину, і чим старшою стає, тим сильніше ці переживання. Адже мала ж вона доньку, Олечку…

…Коли Марина була молодою, то познайомилася з Петром. У перші два роки жили непогано, народилася донька, а потім через рік заслаб чоловік. Якось раптово зліг, і що не радили, що не робили, нічого не допомогло. Не стало Петра, поховала вона чоловіка і залишилася Марина сама з маленькою донькою.

Марина в молодості була видна, статна й красива. У селі особливо роботи не було, тож працювала на фермі. У цей час приїхав до них в село у відрядження Микола. Молодий і розбитний мужик одразу ж помітив Марину. А вона відповіла йому взаємністю. І зовсім закохалася, а коли настав час їхати Миколі, почав він вмовляти Марину поїхати з ним.

– У мене донька маленька, Микольцю. Як вона буде?

– Доньку залиш матері, не бери її з собою. Потім забереш, як влаштуємося з тобою.

Микола вмовляв, обіцяючи золоті гори, хороше життя, а що сільській жінці, молодій і красивій треба, від його обіцянок закрутилося в голові, погодилася вона на його вмовляння.

Не хотілося Марині все життя жити на селі. Залишила п’ятирічну доньку у матері. Виїхала з Миколою далеко в інше місто.

Влаштувався Микола працювати і Марина теж. Доньку свою вона більше не бачила, не змогла виїхати назад. Щоразу, коли вона запитувала про доньку, Микола обіцяв, що скоро заберуть її до себе, просто не настав час. Вона писала листи матері, потім вони з Миколою переїхали до іншого міста, не сиділося йому на одному місці.

Марина вже розуміла, що чоловік виявився легковажним, переїжджали з міста у місто, з села в село, довго ніде не затримувалися, вона й листи не отримувала від матері. Спочатку постійно думала про доньку, але згодом усе притупилося, а Микола казав:

– Ось народимо ще дітей, тоді й заберемо твою дочку.

Але Бог не давав їй більше дітей, мабуть за те, що вона залишила свою доньку.

Чоловік почав гульбанити, сваритися. Так і минуло непомітно двадцять п’ять років на чужині. Так і моталася б із чоловіком вона, та його не стало.

Поховала Марина чоловіка, продала нехитре майно, хатинку невелику і поїхала до себе додому, до матері та доньки.

Вона розуміла, дочка вже доросла й переживаючи чекала на зустріч.

– Як я подивлюся доньці в очі? Кинула, поїхала з чоловіком. А раптом вона не пробачить мені? Що тоді робити?

Але в селі на неї ніхто не чекав. Матері не стало, а про доньку її ніхто нічого не знав, приїжджала на поминки і все. Будинок покосився батьківський, три дні тільки й прожила в селі.

Вона намагалася розпитувати про доньку, але ніхто й нічого не знав, сходила на могилку матері і поїхала з села, важкі спогади не давали спокою. Переїхала в інший район у село, там і живе донині одна, свариться на себе:

– Якби можна було повернути все назад, я не проміняла б рідну дочку ні на кого. Але минуле не повернути, залишається шкодувати і докоряти собі, жити на самоті.

…Баба Марина довго не могла заснути цієї ночі, перед процедурами якесь хвилювання найшло. Хоч і заспокоювала її лікарка. І їй навіть хотілося відкрити свою таємницю і розповісти цій добрій Ользі Петрівні про свої переживання, про свою дочку, і зізнатися, що обманула вона її.

– Все буде добре, не хвилюйтеся, Марино Іванівно, – гладила її по плечу лікарка.

Але Марина все одно хвилювалася. А під ранок раптом осяяло її.

– Треба ж, моя донька теж Оля, і по–батькові її Петрівна. Випадковий збіг? Дуже вона по доброму на мене дивиться ця лікарка, вранці спитаю її прізвище. А раптом…

…Але вранці баба, нічого не встигла запитати, та й не до цього вже було. Після процедури спала довго, прокинувшись, їй стало лячно.

Вона чула, що всі встали, ходять, розмовляють. Відчула, як до неї підійшла жінка. Баба Марина обережно розплющила очі, але перед нею була медсестра.

– Ну, як ваші справи? Зараз лікаря покличу.

Прийшов лікар, чоловік, який робив їй процедури.

– Так–так, ну і чудово, ну і добре. Бабусю, тепер треба берегтися вам, не напружуватись, не плакати і все буде добре.

Лікар пішов, а медсестра, посміхаючись, сказала:

– Ось вам яблука, лимон і цукерки, це Ольга Петрівна просила передати, вона сьогодні вихідна. Пийте чай і їжте яблука, вітаміни теж потрібні.

– Ой, дочко, навіть незручно якось. Сама лікарка принесла мені частування…

…Ольгу Петрівну баба Марина чекала з нетерпінням, а вона прийшла аж через два дні надвечір на чергування.

Коли вона зайшла в палату, Марина подумала, що зайшло сонечко, навіть у палаті світліше стало. А лікарка усміхнулася й дала їй якийсь папірець.
Баба Марина ніби відчула, що в цьому папірці щось хвилююче й хороше.

Вона взяла його в руку, глянула, що там написана й очам своїм не повірила.

– Доброго вечора, мамо! – раптом звернулася Ольга Петрівна до неї. – Це тест. Бачиш, що там пише? Що ти моя мама!

– Доброго вечора, а чому ви мамою мене називаєте? Який ще тест? Мені дуже приємно, але… – розгублено питала бабуся.

– А тому що ти моя мама, на яку я давно чекала і шукала! Матусю, я дуже рада, – обіймала її лікарка.

Але Марина не могла повірити. Жартує вона, чи ні.

– Доню, це ти? – ледве чутно прошепотіла Марина. – Це точно ти? А як ти знайшла мене? – вдивляючись уважно в її обличчя і шукаючи щось знайоме. Сльози лилися з очей.

– Тихо–тихо, плакати не можна, плакати не можна!

Але сльози не зупинялися, а потім, заспокоївшись, вона тихо слухала Ольгу Петрівну.

– Коли я взяла в руки твою картку, то звернула увагу на прізвище, у нас тобою однакове прізвище. Тобто зараз у мене інше по чоловікові, а раніше було як у тебе, і твоє ім’я я завжди знала. Не знаю, чому ти приховала, що в тебе є дочка, але я не ображаюся, мало як життя складається. Чоловік мені сказав, що потрібно зробити тест, він теж лікар, тільки у поліклініці. Він сам узявся за це і ось результат – ти моя мама, а я – твоя дочка. Ось підтвердження!

Марина не вірила своїм очам.

– Дочко, вибач мені, за те, що я тебе залишила і не могла забрати. Як ти жила без мене?

– Нормально жила з бабусею, тільки коли мені було двадцять років, бабусі не стало, а я в цей час була студенткою. Поховати її, допоміг мені Матвій, мій чоловік, тоді ще ми з ним тільки зустрічалися. Одружилися ми ще студентами, але нічого впоралися, зараз у нас син і дочка, твої онуки, вони вже дорослі. Вони дуже раді. Вони вже знають, що мають бабусю.

– Дочко, я як уві сні, я ніби на іншій планеті, ніби це відбувається не зі мною! А якби я не потрапила сюди у лікарню? Це Бог мене сюди направив, щоб ми зустрілися, – тримаючи за руки дочку, тихо говорила бабуся.

– Після лікарні я заберу тебе до себе додому. У нас із чоловіком великий будинок, і вже кімнату тобі готуємо, місця багато, всім вистачить.

І знову цієї ночі Марина не спала, від хвилювання і щастя, що раптово зʼявилося, не могла заснути. Вона думала:

– А раптом онуки спитають, бабусю ти де була весь цей час? Що я їм відповім? Що шукала на стороні щастя, яке так і не знайшла. Ні, я одразу все розповім чесно, щоб мої рідні знали все про моє життя. Дякую тобі Господи, що під старість знайшлася донька. Є тепер кому склянку води подати. Буду у всіх просити вибачення, я на все згодна, аби мене вибачила дочка, – так вирішила вона й заснула.

Життя баби Марини налагодилося. Донька пробачила давно свою матір, а вона й рада, хоч як, але заслужила на прощення доньки, тепер і піти не страшно у засвіти…

Зять її Матвій, дуже солідний чоловік, звозив її з дружиною в село

Козу Марина подарувала сусідці Микитівні.

А та дуже зраділа, коли побачила живу й здорову Марину, та ще й у компанії її дочки та зятя…

КІНЕЦЬ.