Ігнат, мій молодший брат, завжди був тюхтієм. Чоловік з нього такий собі. Він наврядчи зможе дати здачі фізично. За нього завжди заступалася я. Навіть в дорослому віці, не рідко приходила cвApuтucя з його начальством чи, навіть, т0вkтu комусь пику.

Заступилися за Ігната і в тій ситуації. Прийшов до мене на поріг в час ночі. Весь в сльозах, кинувся мені на груди. Плакав та благав допомогти. Від нього пішла дружина. Знайшла собі якогось багато татуся, винесла з дому все коштовне й поїхала в інше місто. Дітей кинула на мого брата. Заощадження зникли разом з дружиною.

• Пішли в поліцію.
• Ні! – Завищав брат. – Я кохаю її! Це ж моя Іринка! Вона найкраща жінка в світі! Не можна так вчиняти з нею! Вона не заслуговує на таке!
• А ти заслуговуєш?! – Гаркнула я.
• Чому ти кричиш? – І знову заревів.

Я закотила очі до стелі. Посиділа, почухала потилицю, поки брат плакав. Думала, як то його краще зробити? В голову один за одним лізли спогади про «Іринку».

Згадалося, як я приїхала в гості. Здається, то була п’ятниця. Телевізор ревів. Нічого не чути, окрім голосів акторів. Іринка дивилася якийсь індійський серіал. Зустрів мене Ігнат. Одягнений в фартух… Він широко посміхався.

• Я котлеток насмажив. Курочка ще печеться. Двадцять хвилин і буде готова. Ти проходь на кухню. Я чаю заварив. Ось там тортик лежить. Бери нарізай. Я сам пік! – З гордістю промовив Ігнат. – Почекай трішки хвилин. Я хутко прання вивішу і прибіжу до тебе.

Іринка навіть не вийшла. Телевізор продовжив кричати. Ми просиділи на кухні до вечора. Ігнат постійно бігав біля плити.
Нарешті, о дев’ятій вечора, на кухні з’явилася Вона. Принцеса-білоручка обвела нас здивованим поглядом.

• Ти давно тут?
• З ранку. – Коротко відповіла.
• Так давно! Не чула, як ти прийшла. Зайнята була. – Дівчина позіхнула. – Як же я втомилася. Ти собі навіть не уявляєш.

Клянусь Господом Богом, в мене почала сіпатися брова. Ще б трішки і я послала б її під три чорти!

• Я знаю, люба! – Проспівав Ігнат писклявим голосом. – Ти цілий день, наче білка в колесі! Бігаєш, крутишся, працюєш і в день, і в ніч!

«Що за цирк? Він же не серйозно?» – думала я, а брова сіпалася сильніше.

• Йди я поцілую твої золоті ручки, кохана! Навіть не знаю, що б я робив без тебе! Давно пропав би! – Брат кинувся цілувати Ірі руки. Вона лише відмахувалася від нього.
• Ну, все! Досить! Що ти приготував? Давай насипай!

Варто казати, що посуд мив брат? І постіль мені стелив теж він? Ні, не варто?

А ще був цікавий випадок в кафе. Ми вийшли в трьох на прогулянку. Іра загорілася спробувати нове какао. То був особливий рецепт, лише для зимових свят. Коли принесли замовлення, Іринка задерла носа і пихато промовила:

• Воно гаряче! Подмухай!

Як ви думаєте, що було далі? Брат вихопив з її рук чашку та почав дмухати на какао. Він грався з ним двадцять хвилин.

• Все! Досить!
• Добре, кохана.

Його покірність мене виводила з себе. Ну, як можна бути таким каблуком? За що мені такий брат? Господи, де ж ми з мамою припустилися помилки в виховані? Ростили справжнього чоловіка, а виріс Ігнат!

Ноги їй масажував. Цілував п’ятки. Носив на руках, бо вона не хотіла забруднити нові кросівочки. Тьху! Стелився під Ірку, як остання ганчірка. Не дивно, що вона покинула його.

• Що ж мені робити, сестро? Моя Ірочка пішла. Я її так люблю…
• Помовчати і спати лягти! Взавтра я розберуся!

Брат хутко похитав головою.

• Добре, добре! Тільки не сердься.

Вранці я пішла до його тещі. Толкова жінка. Розумніша за свою дочку в тисячу разів. Мені здається, ніби вони не рідні. Ну, як так може бути? Матір нормальна, а донька – дурна, як дерево.

Маргарита Степанівна вислухала мене мовчки. Ні тіні подиву на її обличчі не було помітно. Вона лише похитала головою і наказала відвести Ігната до себе додому. Маргарита під’їде ввечері. Поговорить з зятем, ще й внуків побачить.

• До речі, а з ким вони були всю ніч?
• Маргарито, а я звідки знаю? Він про Ірочку думав!

Теща зробила так, як обіцяла. Приїхала в назначений час. Прихопила купу гостинців для внуків. З Ігнатом говорила, наче з малою дитиною. Пообіцяла допомагати, піклуватися про них.

• А про Іру забуть. Вона в мене вітряна. Дивовижно, що з тобою сім років прожила. – Сказала Маргарита Ігнату.
• Не дивовижно. – Заперечила я. – Він їй ноги цілував і на чай дмухав, щоб вона, не доведи Господь, губки не попекла!

Маргарита посміхнулася самими лише кінчиками губ.

• Марто, йди сюди. Щось важливе скажу.

Я присіла поруч.

• Донька присилає мені певну суму грошей. – Марго одразу перейшла до справи. – Я буду віддавати їх тобі, Ігнате. Витрачай ті гроші з розумом та виключно на дітей. Сума там не маленька.
• Двадцять тисяч тобі ж вистачить?
  – Навіщо мені ті гроші?! – Запротестував брат. – Я ж не безробітний! Може силою не вийшов, але мізки в мене добре працюють.
• Це ти так думаєш. – Вдало пожартувала Маргарита. – Я ж вважаю, матір повинна нести відповідальність за своїх дітей, а не бути зозулею. Гроші ти все одно візьмеш. Я їх можу через Марту передавати. Вона розумніша за тебе.
• Але…
• Ігнат, зірочко, я тебе дуже люблю, але стулися, будь ласка. – «Ввічливо» попрохала я.
• Отже, ти згоден? – Маргарита широко посміхнулася.

Брат мовчав.

• Мовчання – знак згоди.

Марго посміхнулася надзвичайно тепло. Хоч з тещею йому пощастило. Золота жінка! Не знаю, що б ми без неї робили. Ігнат мізків не набрався. Та ситуація нічому його не навчила. Три роки, як з Ірою розійшовся, але досі любить її та вважає найкращою жінкою в своєму житті. От, як ми виростили такого тюхтія?

КІНЕЦЬ.