Олена прожила довге життя. Багато чого побачила.

Коли їй виповнилося 25 років, чоловік пішов від неї. Залишилася сама з чотирма малими дітьми. Все їм віддавала…

Почала Олена з сусідом Павлом жити разом. Спільних дітей за все життя вони не нажили.

Приблизно через рік вони вдочерили племінницю Павла, в якої батьків не стало.

Настя була на рік молодша за останню доньку Олени.

Діти росли. Потім сімʼї створили. В усіх з’явилися діти. Кожна сім’я мала свої інтереси.

Розкидало їх життя по всій країні. Перший син Олени став будівельником, другий – інженером. Дві доньки працювали в Києві.

Ближче за всіх до Олени з Павлом жила Настя.

Вона залишилася в селі, де й виросла. З першим чоловіком їй не пощастило – не стало його раптово.

Добре, що залишився після нього дім добротний.

Другий чоловік прийняв двох її дітей, жили вони добре, але він теж відійшов в інший світ…

Так Настя й залишилася одна з трьома дітьми. Заміж більше не вийшла. Але час іде, діти ростуть.

По можливості Олена та Павло завжди допомагали Насті. Старші діти допомоги вже не потребували, вони самі жили не бідно.

Щоліта сім’ї старших дітей приїжджали до матері та вітчима.

Вітчим натякав їм про ремонт будинку, але вони начебто цього не чули. А в хаті взимку було холодно. Начебто й гроші є, а робити нема кому.

Настя запропонувала їм переїхати до неї, але вони чомусь не хотіли. За стільки років прикипіли до хати.

-Мамо, ну хоч би на зиму. У мене вам буде тепліше. Та й недалеко. Сусідня ж вулиця.

-Не хоче Павло. В інший світ зібрався, – зі сльозами відповіла Олена.

-Ну, от що з вами робити? У мене ж будинок пустує. Діти всі у місті живуть. Тиша…

-Нічого. Поживемо поки що вдома. Тільки, якщо Павла не стане, ти мене вже не кидай. Не хочу я їхати нікуди.

Та й не кличуть мене діти, – Олена знову заплакала. – А внуки перестали їздити. Тільки твоїх і бачу. Навіщо їм тягар – стара я вже.

-Та що ти кажеш, мамо! Звичайно, не кину! А моїх онуків нам на двох вистачить!

Через рік Павла не стало. Діти приїхали провести вітчима в останню путь, а заразом і матір провідати.

Не приїхав тільки найстарший. Сказав, що на роботі не відпустили. Правда чи ні, це на його совісті…

Як житиме мати, навіть не спитали, а попереду зима. Виїхали швидко, всі разом. Начебто втекли від зайвих питань, розпитувань та прохань…

Аж тут раптом прийшла Настя. Вона глянула на Олену й мовчки сіла на крісло.

-Мамо, у мене до тебе є дуже серйозна розмова!

Олена аж напружилась.

-Ти як хочеш, але треба тобі перебиратися до мене… – сказала Настя.

-Це ж Павло проти був. Не хотів він тебе обтяжувати. Та й я не хотіла. Дітям не потрібна. А тепер навіть не знаю…

-Мамо, ти мені потрібна, нам потрібна…

Дочекавшись сорокового дня після того, як не стало чоловіка, Олена все ж таки переїхала до Насті.

Діти й онуки Насті, а для Олени вже й правнуки завжди приїжджають до них.

Начебто й зовсім чужі, як родичі, а все ж таки рідні…

КІНЕЦЬ.