Світлана вийшла з автобуса і попрямувала знайомою стежкою до будинку. Це був її рідний будинок в селі, який тепер стояв самотнім.

Мами не стало кілька місяців тому, а Світлана жила в місті. З села вона виїхала ще змолоду, вивчилася і купила собі маленьку квартиру у старому будинку.

Гроші на помешкання дала мати. Це були всі заощадження, які вона накопичила за своє життя.

– Доню, все віддаю, що змогла за життя зібрати. Не досипала, не доїдала, працювала… – говорила Світлані мати, – ти тільки дім наш не продавай, коли мене не стане…

-Знову ти за своє,- бурчала Світлана. – Та живи хоч сто років у саоєму домі. А мені й у місті добре.

-Ех, що місто? – продовжувала мати. – Хіба там життя? Метушня одна. Повітря, і цього немає.

Останній рік мати сильно нездужала і, відчуваючи свій стан, знову говорила дочці:

-Не продавай будинок, Світланко, він тобі знадобиться, ось побачиш. Поживеш у місті та й повернешся потім сюди. І город доглянутий, все своє. І люди у нас добрі…

Світлана, щоб не засмучувати матір, обіцяла:

-Добре…

Але коли мами не стало, будинок лишився сам. Світлана, як і раніше, жила в місті, працювала.

Сім’ї нормальної у Світлани так і не склалося. Дочку вона народила поза шлюбом. Коханий не став чоловіком, а поїхав, від Світлани у невідомому напрямку, не бажаючи з нею поєднувати життя.

Світлана ростила доньку одна, мала іноді поверхневі стосунки з чоловіками, які ні до чого не зобов’язували, і вже не сподівалася на шлюб.

Але останні три роки вона жила у своїй квартирі зі співмешканцем, який ніде не працював, і користувався добротою Світлани, кухнею та квартирою.

Саме він і став умовляти Світлану продати батьківський будинок у селі.

-Куди він нам? – казав Дмитро, – Ти що, поїдеш туди картоплю садити? Тобі роботи вистачає.

Світлана кивала, погоджувалася. І ось, поїхала до села востаннє.

Вона розбирала речі матері. Відкрила шафу та комод. Що краще, Світлана перевезла в місто відразу після того, як не стало мами.

Старі сукні мами висіли на вішалках гардеробу.

-Ех, мамо, яка ж ти струнка була. І все зберігала. Ці сукні з часів твоєї молодості висять… Кому вони потрібні?

Завтра Світлана мала їхати на угоду купівлі-продажу будинку. Вона знайшла покупців дому і востаннє приїхала навести тут лад.

Вона покидала сукні матері в піч, туди ж відправила і листи з листівками, яких набралося майже ціла валіза.

“Не хочу, щоб одяг мами валявся на смітнику, краще в піч.”

Перетворювалися в попіл колись модні блузочки та вовняні сукні, злітали і неслися в димар клаптики конвертів та листівок. На попелі, що зберігає форму, все ще можна було прочитати: “Дорога Марія Семенівна…”

Світлана працювала кочергою в печі і додавала нову порцію непотрібного минулого. Вона зачинила дверцята печі і вийшла в город, щоб заглянути в сарай.

У низенькому сараї час застиг. Господиня любила заготовляти все про запас.

На вішалці висіли два робочі халати матері, на підлозі стояли відра. Світлана прихопила халати з собою, щоб теж відправити їх в піч.

У саду вона зупинилася, щоб поговорити із сусідкою через паркан.

-Все, Миколаївно, їду. Будинок, вважай, проданий. Завдаток взяла…

-Все-таки продаєш…, – сказала сусідка.- Ех, шкода. Дуже шкода. Не хотіла матінка твоя…

Сусідка раптом замовкла, очі її округлилися. Вона дивилася на будинок Світлани.

Світлана теж озирнулася. З відкритих вікон було видно дим.

Охнувши, Світлана побігла до будинку, але було пізно.

Сусідка подзвонила до міста і викликала службу. Машина приїхали до села, коли від будинку, двору та сараю практично нічого не залишилося. Залили водою, хоча там і заливати вже було нічого.

-Добре ще, що відстань між нашими будинками широка, –  витирала сльози сусідка Миколаївна.

Світлана поїхала в місто наступного дня, заночувавши у Миколаївни і всю ніч проплакавши.

Вона знала, що Дмитро вже почав прогулювати гроші із завдатку, що дали покупці, що вона навряд чи покриє нестачу.

-Як так вийшло, Миколаївно? Чому? – плакала вона, дивлячись на сусідку…

Миколаївна вже вкотре їй відповідала те саме:

-Не хотіла матінка твоя продавати будинок. Не хотіла…

КІНЕЦЬ.