Я змушена з донькою Елізою була покинути рідну домівку. Як переселенцям нам запропонували невеличкий будиночок у селі, подалі від шуму та неспокою. Я з радістю погодилася на такий варіант – тут же можна і город обробляти, і маленьким господарством обзавестися.

Мені подобалося у цьому селі. Тут тихо та спокійніше. Хатинка хоч і маленька та старенька, та нам з донькою вистачить, поки наш тато захищає країну. Можливо, колись відкупимо цей будиночок та будемо жити у ньому разом.

Напроти нашої хатинки розташовувався більш заможний будинок. Коли ми перебралися сюди, у перші ж дні, до нас прибігла звідти молода жінка. Вона була з донькою Настею, яка молодша за мою дитину на два роки.

Ми познайомилися з сусідкою. Звали її Галею. Попили чай на кухні та поговорили. Наші дівчатка тим часом спокійно гралися.

Наступного ранку Галя стукала у наші двері. Ми ще й прокинутися не встигли.

– Тамаро, можна Настю у вас на декілька годин залишити? Треба у справах.

Звісно, я погодилася. Але Галина через декілька годин не повернулася. Заявилася вона, коли Настя вже заснула у нас на дивані. Була одинадцята ночі. Я була шокована таким нахабством малознайомої мені людини. Настя – тиха та спокійна дитина, проблем з нею в принципі не було. Але поки вона у мене – за неї відповідаю я.

Галя вибачилася, забрала малу і пішла додому.

А через день знову все повторилося, тільки за більш нахабним сценарієм. У двері постукали. На порозі стояла маленька Настя. А Галі не було – вона втекла, просто залишивши на мене свою дитину. І знову забрала малу пізно вночі.

Я з нею серйозно намагалася поговорити, а у відповідь вона мені усміхалася і говорила, що у неї дуже важливі справи, а дитину немає на кого залишити. Звісно, я розумію теперішню ситуацію. Дитячий садок зачинений і доньку немає куди подіти. Але ж це безвідповідально! У мене не приватний заклад для дітей!

Як правильно пояснити це Галі? Щоб ви порадили у цій ситуації?

КІНЕЦЬ.