Добрий день! Мене звати Дмитро. Хочу поділитися з вами своєю історією. Я сам українець. Та сталося так, що майже 20 років проживаю за кордоном.

У молоді роки, коли я ще був студентом, познайомився з дівчиною з паралельної групи. У нас зав’язалися стосунки, ми покохали один одного. Та майбутні теща з тестем мене зненавиділи. Вони були з заможної сім’ї і вважали, що я негідна пара для їхньої доньки. Вони відмовляли Людмилу від мене усіма можливими способами. Однак вона завагітніла і ми таки одружилися.

У нас народилася донечка Аліса. Я її дуже любив, вона була сенсом мого життя. Та з Людмилою прожив лише п’ять років. Далі терпець мені урвався. Набридло слухати постійні докори, що я не можу забезпечити сім’ю, що грошей приношу мало. Насправді, старався я з усіх сил, працював на двох роботах. Людмилу це не задовольняло. Зі іншого боку, налаштовувала дружину проти мене й теща.

Ми розлучилися. Я поїхав на заробітки за кордон. Працював на свинофермі. Більшу частину своєї заробітньої плати я відправляв колишній дружині, щоб донька нічого не потребувала.

Отак минали роки. Я інколи приїжджав до доньки, хоча й відчував до себе вороже ставлення. Коли була маленькою, возив на море. Ні в чому своїй красуні не відмовляв.

Аліса виросла і закінчила університет. І от нещодавно я дізнався від знайомих, що вона заміж вийшла. І хоча часто телефонував до доньки, вона мені про це навіть не розповіла. Виявляється, їй соромно було мене на весілля запросити. Я ж за свиньми доглядаю, тому їм не рівня. Як же мені було боляче і прикро від того. Я ж ні на хвилину не забував про свою дитину, а тепер і вона мене зневажає.

Зателефонував Алісі. Дійсно, вона заміж вийшла за якогось підприємця і вже вагітною була.

– Чому ж навіть на весілля не запросила? – запитав я.

– Чуєш, татусю, займайся там, у Данії, своїми справами. У свиней вичищай, а не лізь у моє особисте життя! – відповіла Аліса.

У мене серце розривалося у грудях від почутого. Та я мав це стерпіти. Мабуть, заслужив таки, бо не зростала вона з батьком.

А у цьому році, наприкінці лютого, коли розпочалися страшні події, донька заявилася до мене в Данію з двома дітками.

– Приймеш нас, тато? – запитала вона.

Що я міг відповісти? Тесть і теща померли вже. Людмила заміж вийшла і у Аліси не лагодилися стосунки з вітчимом. Сама ж донька розлучилася зі своїм чоловіком, бо він виявився нікчемою та бабієм, знущань від нього достатньо натерпілася. Вона вже давно хотіла поїхати до мене, та боялася.

Звісно, я прийняв доньку та онуків. Тож моя рідна кров. Я ж батько!

Тепер я допомагаю своїй доньці та бавлюся з онучатами. І продовжую підбадьорувати Алісу: щоб у нашому житті не було, та треба бути сильною і не опускати рук. Тільки так можна подолати усі негаразди. А час лікує і все обов’язково буде добре.

КІНЕЦЬ.