Марина зробила генеральне прибирання в квартирі. Вона винесла купу пакетів зі сміттям і старим мотлохом і втомлена сіла у крісло. Жінка взяла телефон, трохи подумала і таки набрала номер подруги.

-Світлано, привіт, це я, – Марина розуміла, що вона має обовʼязково з кимось поділитися своєю новиною.

Не думала вона, що з нею таке може статися! А з ким ще вона може поділитися, як не зі Світланою! З її шкільною подругою, з якою вона просиділа за однією партою десять років!

З тією самою Світланою, з якою у другому класі вони заховали в пісочниці щоденник Світлани.

Хотіли сказати батькам, що він загубився, приховати її двійку з математики. А сусідська собачка відкопала, і сусідка принесла щоденник батьку Світлани.

Він навіть сваритися не зміг. Реготав, аж заливався.

-Що ж ви дівки місця кращого не знайшли? – запитував він тоді крізь сміх.

Це зі Світланою вони разом, розстебнувши пальта і знявши шапки, лежали в кучугурі снігу і їли великими шматками холодне морозиво з трояндочкою у вафельному стаканчику.

Їли, щоб заслабнути, бо Світлані не давалась математика. А назавтра була серйозна контрольна. Маринка їла морозиво разом із нею із солідарності. Але вони не заслабли, от же ж невдача!

А коли Світлана закохалася в Мишка, який любив Маринку, Марина сказала йому, щоб до неї більше не залицявся. Хоча Мишко був нічого такий, симпатичний.

Одним словом, Світлана була її подруга на все життя!

Вони з нею після школи не дуже часто зустрічалися. У Світлани сім’я, діти. Марина теж донька Поліна, чоловік Юрій. І він якось подруг не дуже її любив…

Одним словом, нікуди вони зі Світланою не ходили разом.

І не сиділи в кафе, не їздили один до одного в гості, не дружили сім’ями.

Як відучилися в школі, так і розлетілися.

Бабуся Маринки їх так і називала – подружки-подушки.

Хтось у подушку плаче і їй секрети довіряє, а Марина зі Світланою – тільки один одному.

У школі вони знали одне про одного все і ніколи таємниці один одного нікому не розповідали.

Прислів’я про те, що якщо вони щось знають двоє, то це знають усі, було не про них. Подруги свято зберігали секрети один одного. А тепер вони спілкувалися все більше по телефону…

-Світлано, привіт, це я, – голос Марини був тихий і сумний. – Ти зайнята?

-Привіт! Марина, ти чи що? Голос ніби не твій. Для тебе я завжди вільна, поки жива, ти ж знаєш, – засміялась Світлана.

-Світлано, ми розлучилися з Юрком, уявляєш? Це вже точно. Він пішов, я не зупиняла, навіть зібрати речі допомогла. Ти скажеш давно до цього все йшло. Але я все одно виявилася не готова. Живуть люди і без любові, стільки років разом. А зараз…

У Полінки своя родина. Я думала – скоро на пенсію, він заспокоїться, от і разом з ним доживатимемо віку. Внуків виховувати будемо, на дачі літо проводити.

Ну, як усі, ти ж розумієш, так? Світлано, алло, чуєш мене? Зв’язок поганий, ти чого мовчиш?

У слухавці і справді запала тиша. Марина не розуміла, що відбувається.

-Мовчу… – нарешті сказала Світлана. – А я скажу, чого я мовчу… Зараз скажу! – Світлана раптом розсміялася. – От же ж! Думала не дочекаюся цього чудового дня, коли оцей відвалить від тебе нарешті!

Слава тобі Господи, це сталося! Доживати вона з ним збиралася. Нам тільки п’ятдесят з хвостиком. Ну трохи більше, то й що? Коротше, я вважаю, що це, Марино, найкращий день у твоєму житті.

Запам’ятай цю дату, святкувати будемо ще. Як тобі далі жити? А навіщо тобі жити одній? Ти собі ціну не знаєш, Марино. У нашому з тобою віці нова стадія життя починається.
Діти вже зросли. Роботу майже відпрацювали. Дачу збудували, барахла на сто років накупили, носити не переносити! Попереду тільки свобода й любов.

У цьому віці деякі жінки таких мужиків кидають! На молодих задивляються, думають, що так від старості втечуть.

Та й інші варіанти бувають. Отже, повір мені, я чекаю на твій дзвінок і розповідь про нове знайомство.

Ти ж знаєш, я ніколи не помиляюсь. Пішов твій Юрко, і скатертиною дорога!

Пам’ятаєш, як тобі з Поліною тоді пощастило? Коли твоя Полінка зібралася заміж за Стасика, такого собі самозакоханого. Який дитя їй зробив, Настю, внучку твою.

Ти їм тоді квартиру вирішила купити. Грошей позичила. На роботі вам тоді збудували житло по пільгах. Ти купила на стадії будівництва.

Купила, а Стасик Полінку з дитиною залишив все одно.

А тут раптом житло вдвічі в ціні підскочило! Ти квартиру продала, борги віддала, машину собі купила і ще й на рахунок поклала.

Потім Поліна Миколу зустріла. Вони одружилися. У Миколи однокімнатна була. Ти їм додала, вони трикімнатну купили. Настя Миколу тепер татом називає. Андрійко синок у них народився, усі люблять один одного! У них все шикарно!

А все тому, що цей Стасик пішов з її життя. Розумієш хід моїх думок? Коли з твого життя йде щось погане, обов’язково прийде щось хороше.

Марина недовірливо кивала головою, тримаючи телефон. Ну так, ну так…

-Дякую, Світлано. Може й справді так, не знаю. Але настрій ти мені точно підняла…

…Понеділок розпочався у лікарки Марини Іванівни як завжди. В обід за традицією заглянув Сергій Сергійович із іншого відділу. Вони часто обідали разом.

Дівчата в ординаторській переглядалися. Вони вважали, що Сергій Сергійович не просто так до неї заходить. До речі, він цікавий співрозмовник.

Щоправда нижче її зростом, і з ріденьким волоссям, але кажуть це навіть модно.

За обідом Марина слухала, що він їй про роботу розповідав і раптом наголосила, що Сергій Сергійович і справді на неї дивиться так, що аж мурашки по шкірі.

А руки у нього міцні, чоловічі, але водночас пальці як у музиканта. Недаремно ж він лікар. Хоча раніше Марина цього не помічала.

Розглядаючи Сергія Сергійовича, вона майже все, що він говорив, прослухала.

-А я їй говорю, що треба робити! Давно треба було, та й процедура несерйозна. І не ходила б стільки років слаба. Одним словом вона тепер думає, настирлива така, лежить у нас…

-Нова пацієнтка?

-Ну так, Марино Іванівно, ти мене не слухала, чи що?

-Та так, Сергію Сергійовичу, вибач, задумалася, – вона посміхнулася, дивлячись йому в очі.

-Слухай, Марино, а може хоч пройдемося ввечері після роботи? Твій не приревнує?

Марина кивнула. А що, Сергій, до речі, вдівець. Ніколи про нього вона, як про чоловіка, не думала. А сьогодні навіть дивно, ніби вперше його побачила.

Наступні два тижні Марина всі вечори проводила із Сергієм. Якесь забуте почуття, ніби помолодшала років на двадцять!

До чого ж приємний чоловік, ніколи б і не подумала. І де тільки її очі були. До того ж з’ясувалося, що, окрім роботи, у них ще повно спільних інтересів.

А потім зателефонувала Світлана. Голос якийсь незвично слабкий:

-Привіт, Маринко! – сказала вона. – Уявляєш, я, виявляється, у твоїй лікарні, вже два тижні лежу.

Це мій Вітька сьогодні зрозумів. Його нарешті до мене пустили. Вітька перелік лікарів подивився і тебе побачив. Каже мені сьогодні:

-Маринка ж тут працює!

А я й не знала! Слухай, до речі, мені такий спеціаліст трапився, що Боже мій! Ну від Бога мужик, а руки які.

Але в мене Вітька є, а я одразу про тебе подумала. За всіма ознаками він не одружений. Ти ж знаєш, я це одразу визначаю, – Світлана знову засміялася. – Чарівник просто. Виявилося, треба було там щось прибрати давно вже. Може знаєш такого, Сергія Сергійовича?..

…По осені Марина й Світлана вирішили нарешті зустрітися сім’ями. Тим більше, що інтереси у всіх, як з’ясувалося, на всі сто збігалися. Марина зі Світланою любили осіннім лісом прогулятися, й гриби позбирати.

Ну і побалакати про своє, про жіноче. А їхні чоловіки, Сергій і Віктор, зійшлися у питаннях риболовлі.

Чудовий релакс для тих, хто розуміє. Ну а потім юшка, грибочки смажені на багатті на березі річки.

І всі інші радощі життя…

…Тож рано думати про доживання, коли можна просто жити на повну.

Тим більше, якщо поруч така класна шкільна подруга і люблячий і коханий чоловік.

І схоже, що ці радості їй будуть на все довге, насичене і щасливе життя!

КІНЕЦЬ.