— Ну да. Ти його сестра. І моя подруга. Але не спадкоємиця. Я єдина спадкоємиця, ну і Валя трохи. Валентина сиділа на сходах, що ведуть на другий поверх їх вілли, і слухала, як мама і тітка сперечаються, не зумівши розділити сnадок батька. Папу тільки вчора проводили в останню дороrу, а ці вже вчепилися один в одного.

Одна знала пішов сорок років, інша двадцять п’ять. Сестра і дружина. Начебто найближчі люди. — Таке враження, що ви не рідну людину втра тили, а отримали бонус, — звернулася до них дівчина, спускаючись.

На її слова ніхто не звернув уваги. Жінки були зайняті поділом. І сперечалися на підвищених тонах. — Як таке можливо?! Ми вже багато років найближчі подруги. І ми сім’я, Тома, сім’я! А ти норовиш все собі захапати! — Але так встановлено заkоном. — А по совісті?! А за своїм бажанням?! Заkон про це нічого не говорить!

Друзів не можна забувати! Валентина посміхнулася. Її мати і її тітка дружно тягли гроші з батька. Ось і вся їхня дружба. — Яке відношення має дружба до спадщини?! Ніякий. Якби Ілля хотів, він би залишив тобі частку! — Щоб мій брат весь свій статок на благодійність відписав! — вигукнула Галя і вибігла з хати… — Замовкни!

У мене від твого вереску вже вуха зів’яли! Батько залишив тобі чверть. Забирай і їдь куди забажаєш! При оголошенні заповіту з’ясувалося, що батько залишив дружині лише четверту частину від своїх банківських рахунків. Все інше залишено доньці Валентині. — Чверть?! Що таке чверть?! Це мізер.

— На цей мізер можна тридцять квартир куnити! — А мені і на десять років не вистачить! — Навчися жити економніше. Ілля Сергійович знав, що дочка пішла не в матір-марнотрат, а в нього. У дочки міцна ділова хватка. Тому і виділив дружині частку, щоб та не бідувала. А все своє майно і справу заповів дочці.

КІНЕЦЬ.