— Все, йду на пенсію! Ти ж доnомагатимеш мені? — Запитала я у свого сина. Син не встиг відповісти, як невістка показала своє справжнє обличчя.

 

Алевтина Яківна, п’ятдесяти дев’яти років, більше не в змозі працювати. Бажання-то є, адже піди вона зараз із роботи, пенсія у неї буде мізерна – п’ятнадцять тисяч. А якщо дотягне до пенсійного віку, то пенсія буде набагато більшою. Але їй здоров’я не дає. Вона важко добирається до робочого місця, все тіло ломить і сил працювати не залишається.

Алевтина Яківна покладає великі надії на допомогу з боку сина. Вирішила уточнити його самого, чи може розраховувати на допомогу. — Звичайно, допоможу, мамо. Які можуть бути питання? – відповів син. — Тобі тридцять тисяч на місяць на поточні витрати буде достатньо? От і відмінно.

А якщо знадобиться щось купувати, з одягу, наприклад, або на медицину, це теж забезпечу. Не турбуйся. Мати зітхнула вільно. Але коли про це дізналася невістка, то влаштувала істерику. Вона свекрусі снігу взимку не поступиться. А тут загроза, реальна чи уявна, її добробуту. Сину Алевтини Яківни, Миколі, тридцять три роки.

Марині, його дружині, тридцять років. Свекруха з невісткою скандалів не влаштовували, кожна з них живе своїм будинком, але й потоваришувати не змогли. Між ними встановилися холодно-нейтральні стосунки. Навіть народження онуки не змогло покращити їхні стосунки. Внучці, Насті, вже п’ять років виповнилося.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩